Дебальцево

Батальйон «Львів» в Дебальцеві. Втрати

13 лютого 2015 року у Дебальцеві під час бою загинули бійці батальйону «Львів» Влад Домченко та Ігор Лехмінко і бійці батальйону «Артемівськ» Сергій Карпо, Віктор Лаговський і Дмитро Стрєпець.

Останнім живими Ігоря Лехмінка та Влада Домченка бачив  22-річний командир підрозділу «Львів» Тарас Полюга.

– Я стояв в наряді. То було десь годинка десята-одинадцята ранку. Прийшов наказ зі штабу забрати з поля бою поранених і загиблих. Я думав, що тільки «Артемівськ» поїде. А їм ще якраз двох осіб бракувало. Я не надавав їм наказу їхати. Я тільки побачив Влада і Ігоря, як вони виходили. Влад ще в балаклаві був. Я питаю: «Ти чого в балаклаві?»  Бо він рідко коли її надягав. А він каже: «Щоб страшно було».  За півгодини з ними пропав зв’язок. Пізніше в штабі сказали: прийняли бій. Вони вже поверталися, коли біля Влада розірвалася міна. А Ігорю осколок потрапив в живіт і ворожий снайпер влучив в голову. Його шолом був пробитий, – каже Тарас.

Боєць батальйону «Львів» Дмитро Пилипів згадує, що Домченко та Лехмінко якраз приїхали зі зміни та мали намір трохи поспати перед наступним чергуванням.

– І тут старший батальйону «Артемівськ» каже: їде техніка, треба поїхати забрати військових поранених та загиблих. Він лишень сказав, вони встали, одяглися і поїхали. Коли виїжджали, Рекс не пускав Ігоря, скакав на танк. Він каже до собаки: «Вчися гуляти сама». Собака відійшов. А вони поїхали, – згадує боєць.

Учасником того бою був львів’янин, боєць батальйону «Артемівськ» Анатолій Цимбалюк.

Подаємо його спогади про події п’ятирічної давності.

«В той час на чергування виїжджали вдень і залишалися там цілу ніч. Переміщатися вночі було небезпечно. Могли розстріляти навіть свої. Зв’язку вже не було. Сказати своїм, що це ми – неможливо. Також було дуже багато диверсійних груп, які могли теж розстріляти.  

Того дня ми встали, помилися, хоча вже й це було проблемою. Нам ще готували гарячу їжу. Але не зранку. Зранку можна було поїсти консерву або сухарик з медом. Мед нас рятував, у нас було кілька великих пластмасових банок з медом.

Потім надійшла команда: на виїзд на операцію. Що за операція, нам не повідомили. Вже потім, я взнав що ми мали супроводжувати поранених. Тобто, ми мали виїхати в бік розташування 40 батальйону, який перед тим вів жорсткий бій. У них були поранені і ми мали їх супроводжувати до лікарні, до Хрестів. А тоді нам нічого не сказали. Виїжджали одним танком і одним БРДМ. Крім екіпажу треба було декілька людей, які сиділи зверху.

Читати також:  Остання коляда Тараса Дороша

На операції ми вже виїжджали спільно з батальйоном «Львів». Частина сіла на танк. В тому числі і двоє з батальйону «Львів». Я не помістився на танк, хоча я й хотів. Я підбіг до танку, але там уже було зайнято. Мені показали, що вільних місць немає.

На жаль, з цих п’яти на танку, четверо загинули.

Ми під’їхали до розташування 30 батальйону. Там нам додали БМП і БТР. І разом ми поїхали за пораненими. Це була околиця Дебальцева, селище Октябрьске Той, хто нас вів, добре дороги не знав. Ми заблукали.

Я їхав на останньому БРДМі, за колоною. Танк, на якому їхали ті, хто загинули, йшов найпершим. Наша колона проїхала і тут я помітив, що починає стріляти мій напарник, який сидів позаду мене. Я озирнувся і побачив ерпгшника. Він вискочив, коли проїхали всі машини. Він мав намір стріляти по нас, по останній машині, щоб підбити нас і закрити виїзд. Ця дорога впиралася в залізничну колію і ми б потрапити в тупик.  Фактично, ми потрапили в пастку. Але мій напарник, Сергій Скрипник,  який сидів позаду, побачив того ерпгешника  і почав стріляти. Тут у   нього закінчилися патрони в магазині і він почав перезаряджатися. РПГешника від пострілів мого напарника відкинуло. Але в росіян дуже добрі бронежилети. То ж я теж почав стріляти. Ми його добиваємо, але він встиг вистрелити. Граната пролетіла над нами. При цьому колона не зупинялася, все відбувалося за лічені долі секунди і на ходу.

І тут керівник групи дає команду розвернутися на 180 градусів та йти на прорив. Зараз, з точки зору офіцера, я розумію, що це була найдурніша команда, яку можна було в той момент дати. Адже нас помітили і хотіли знищити. Мало того, стріляли по останній машині, щоби ми не могли виїхати з того тупика. Але у нас був танк і БМП-1, для яких якийсь невеличкий дачний будинок – це не перешкода. Тепер я розумію, що треба було дати команду розгорнутися і знищувати противника. Танк міг обстріляти точку, з якої стріляли в нас. Крім того БРДМ має великокаліберний кулемет, який пробиває стіни цих будинків. Ми би могли просто їх знищити. Але замість цього було дано команду, можливо, з недосвідченості, на прорив.

Читати також:  Остання коляда Тараса Дороша

У нас на цей момент були поранені і на танку, і на БРДМі. Моєму товаришеві куля потрапила в груди. А мені – в лопатку. Я навіть не зрозумів що сталося. Я не відчув болю, а тільки удар. Я подумав, що мене хтось вдарив в спину. Мене трохи хитнуло, але я втримався на БРДМі. Поранених ми склали в БМП-1. І ми пішли на прорив. Танк, БМП, БТР і останній йшов БРДМ. В результаті прорвався танк, який йшов першим. А ось БМП-1 і БТР були підпалені. Нам пощастило, що наш водій Сергій Журавський різко повернув вбік, вправо і ми поїхали в інший бік. Це нас врятувало. Хтось дав ще дурнішу команду, яку можна було придумати: всім сховатися під броню. Дійсно, від кульових пострілів броня рятує. Але вона не рятує від рпг. Тому ті, хто сховалися, згоріли всередині живцем. Після цього я довгий час не міг залазити під час бою в броню. Я волів отримати кулю в лоб, ніж згоріти живцем.

Ми не виконали завдання. Я думаю, що росіяни знали, що ми приїдемо по цих поранених, вони очікували на нас. Можливо, там було кілька груп, які чекали в наших місцях. І кудою б ми не заїхали, на нас вже чекали.

А тоді ми повернулися в пригніченому стані. Ми втратили багато своїх друзів через дурну операцію по дурному. Ця операція була непідготовлена. Там залишилися тіла наших товаришів. І ми розуміли, що нас там знову чекали.

Але то не довго було. Втер соплі і – вперед. Там не було часу плакати. Треба було виконувати іншу роботу. Там загинув мій найкращий товариш з батальйону, Вітя Лаговський. Він був на цьому танку з хлопцями з батальйону «Львів». Його поховали набагато пізніше. Тому що загиблих з Дебальцева вивозили вночі, кільце було закрите. Спроба виїхати не увінчалася успіхом. Поранені ще прорвалися. Їм пощастило. А автобус з загиблими розстріляли. І їхні тіла повернули вже після дебальцівської операції».

Маріанна Попович для ІА Syla.news

Усі новини

Коментувати

1880 огляди
cool good eh love2 cute confused notgood numb disgusting fail

Copyright © 2018 syla.news. Згідно статті 26 Закону України "Про інформаційні агентства" право власності на продукцію інформаційного агентства охороняється чинним законодавством України.

up