Займатися спортом можна навіть на війні, – учасник бойових дій

У Львові серед певної категорії спортсменів та уболівальників Зореслав Каїнський відомий як боєць, який навесні цього року пробіг львівський напівмарафон у бронежилеті. Навесні, коли він встановлював рекорд України, коментатори телеканалів, які вели прямі ефіри з забігу, називали його “хлопчиком у броніку”.

Насправді ж замкомандира роти батальйону поліції особливого призначення «Львів» капітан поліції Зореслав Каїнський має за плечима п’ять років війни та 15 забігів.

– Коли ти почав бігати?

– Три роки тому. Почалося з того, що ми з дружиною відпочивали в Карпатах. Познайомилися з цікавими людьми  у яскравих футболках з надписами «Гонка Нації». Вони займалися бігом з перешкодами. І ось я був в зоні антитерористичної операції, коли мені зателефонувала дружина і каже: «Пам’ятаєш, ми знайомилися з такими людьми? Ось зараз в Києві буде проводитися «Гонка Нації». Я кажу: «Та добре, поїдемо, подивимося». А вона відповідає: «Ти не розумієш. Ми не дивитися будемо, ми будемо брати участь». Ось з того все й почалося. Я близько місяця готувався. Потім поїхали і зробили це. І мені сподобалося.

– Ти готувався до забігу в зоні АТО? Я собі уявила як там можна просто бігати собі.

– Я увесь час займався спортом там. Навіть у 2014 році, в Дебальцево. Здається, передова, як там займатися спортом? Але в перші ж дні, коли ми туди приїхали, ми натрапили на базу, яку перед тим займали сепаратисти. Там вони створили собі своєрідний імпровізований спортзал. Ми його забрали собі на базу і займалися. Пізніше, коли стояли у Станиці Луганській у 2015 році, то все своїми руками зробили. Привезли собі гирі та гантелі і створили невеличкий спортзал. За бажанням займатися спортом можна будь де.

– Ну це – силові види спорту. А де ти там бігав?

– Так, з бігом була проблема. Бігати на передовій нереально, неможливо і небезпечно. Бігати я вже почав коли ми несли службу на другій лінії розмежування. Там уже проблем не було. Аби була дорога і бажання. Звичайно, обирав собі дорогу де можна бігати.

– Скільки всього ти кілометрів набігав?

– Якщо враховувати тільки змагання, то це не багато. Близько 200 кілометрів. А якщо враховувати тренування, то це досить солідна цифра. Буде більше, ніж тисяча кілометрів.

– Що тобі дає цей біг?

– Це вже спортивна залежність. Я отримую від цього задоволення. Наприкінці кожного року я складаю собі план забігів з датами. Шукаю в інтернеті інформацію про забіги, які будуть наступного року, обираю з них ті, що мені подобаються і починаю готуватися. І це не має значення чи я у Львові, чи я є в зоні ООС. Складаю собі план тренувань і виконую його. Потім, після забігу, трошки відпочиваю. І знову – до тренування.

Забіги відрізняються між собою?

– Так. До дистанції у 42 кілометри тренуєшся інакше, ніж на 21 кілометри. А забіг з перешкодами – це ще інше.

– Хто тебе тренує?

– Інтернет перенасичений інформацією та порадами щодо таких тренувань. Крім того, моя дружина – фітнес-тренер, мій порадник та ідейний натхненник. Всі забіги ми бігаємо разом.

– Яким був найскладніший забіг?

– Марафон минулого року у Києві. Це є моя вершина і найбільша дистанція. 42 кілометри. Готувався я до нього півроку. До цього я пробіг три півмарафрони, тобто тричі по 21 кілометри. Це все були львівські забіги. Хотів чогось більшого. Хоча ця цифра, 42 кілометри, здавалася абсолютно нереальною та фантастичною. Я дивився на людей, які пробігли марафон, як на напівбогів. Я не уявляв як це можна пробігти. Але поставив собі мету, тренувався і зробив це. Дружина бігла зі мною і пробігла краще, ніж я.

Читати також:  Як боєць батальйону «Донбас» Досяк став «часниковим бароном»

– Чим він був важким, окрім дистанції?

– Це одна з найважчих дистанцій в Україні. Там і бруківка, і набір висоти. Погода була не найкращою для забігу, було дуже гаряче. Та й сама дистанція – 42 км. Людський організм готовий пробігти 30 км. Але після тридцятого кілометру в організмі починаються певні зміни. Тому під час марафону для бігунів облаштовують пункти гідратації, де можна попити водички. Тому що без води, без якогось яблучка чи банана, 42 кілометри пробігти нереально. Я пам’ятаю свій стан. Я читав в інтернеті, що справжній марафон починається з 32 кілометру. Так воно й сталося. До 30 кілометру ти себе нормально почуваєш. А ось після 32 стається так звана стіна – коли ти біжиш, але тобі здається, що ти стоїш на місці. Так під час марафону ти пізнаєш сам себе, пізнаєш, чого ти вартий. Цим забігом я найбільше пишаюся. Під час цього марафону мені було реально важко. Але я пишаюся, що я його подолав.

– Коли ти біжиш, про щось думаєш?

– Ой, під час марафону можна вирішити тисячі проблем в житті, які ти не міг вирішити. В голові – тисячі думок. Ти ведеш внутрішній діалог сам з собою. Під час марафону ти проживаєш ще одне внутрішнє життя. Коли тільки починаєш бігти, то думаєш: як це класно бігти, навколо купа однодумців, гарна погода. І я собі думаю: «Якщо я так класно стартував, то так само гарно і фінішую». Так мені було добре до 30-го кілометра. Після 30 прийшли інші думки: «Для чого я в то вв’язався, як то важко, якби ж я знав». І так під час кожного забігу є такий стан і такі думки. Тому треба боротися з тими думками і завершити те, що почав.

– Будеш ще бігти повний марафон?

– Той я пробіг за 4 години і 10 хвилин. Це трошки нижчий за середній результат. Мені було важко, я не знав, чого чекати. Тому хочу пробігти хоча б ще один марафон, щоби покращити свій результат.

– А для чого ти біг у бронежилеті? Для чого тобі потрібен був той рекорд?

– Я  пробіг кілька напівмарафонів і вже не було завзяття. Хотілося зробити щось незвичне. В інтернеті я  прочитав  про військовослужбовця, який  пробіг в бронежилеті 5 кілометрів. І щось мені це у голові відклалося. Через півроку я побачив, що у Львові має відбутися напівмарафон. І запропонував дружині: «Давай, я в бронежилеті пробіжу». Вона на мене так скептично подивилася. Ще трохи я думав. А за чотири місяці до забігу прийняв рішення, взяв бронежилет з роботи додому і почав тренуватися. Вже під час перших тренувань з’явилися сумніви, чи я зможу це зробити. А коли до забігу залишився місяць, то я зрозумів, що пробіжу.

– Що це за бронежилет?

– Стандартний 9-кілограмовий, який ще з 2014 року зі мною. Його видали мені для несення служби. На початку тренувань я зняв з нього бокові частини, щоби він був трохи легшим. Але коли почав бігати, то попричіпляв все, як воно має бути. Цими двома забігами я найбільше пишаюся: в бронежилеті і марафоном в Києві.

Читати також:  Як боєць батальйону «Донбас» Досяк став «часниковим бароном»

– Ти ще будеш бігти в броніку?

– Ще не задумувався над цим. Маю трохи інші плани. Цього року у Львові відбувався ультра трейл – забіг по пересічній місцевості.  Це ліс, гори та інші речі. Мені це дуже сподобалося. І наступного року я вже хочу збільшити кілометраж та пробігти десь 60-100 кілометрів. В Карпатах буде забіг на 60 кілометрів. Це вже доволі серйозна цифра. А на перспективу я заглядаю на сто кілометрів. Це серйозне випробування.

– Ти також маєш намір провести у Львові «забіг Мерфі»?

– Так. Це такий забіг, який проводять у всьому світі наприкінці травня. Він присвячений дню пам’яті всіх військовослужбовців, які загинули в зоні бойових дій. Він включає в себе одну милю бігу (приблизно, один кілометр 600 метрів), сто підтягувань, 200 відстискань від підлоги та 300 присідань. І все це треба встигнути зробити за годину. Щоби вас ці цифри не вражали, то скажу, що не обов’язково зразу сто разів підтягуватися. Можна 10 разів підтягнутися, потім скількись-то раз присісти і ще відтискатися. І так – поки не набереться потрібна кількість. У класичному варіанті все це виконується у бронежилеті. Я таке побачив минулого року в Маріуполі. На жаль, я про той забіг в Маріуполі запізно взнав і не мав можливості підготуватися. І якщо так складеться, що я наступного року в цей час буду у Львові, то сконтактуємося з хлопцями з КОРДУ, з ТОРу, запросимо всіх охочих. Правда, ми не будемо робити строгі обмеження щодо часу та щодо бронежилета.

– Коли ти говориш про забіги, у тебе аж очі світяться. Скаче адреналін?

– Так. Мені це дуже подобається. Це те, що мені хочеться робити. І про що я можу говорити.

– Але в твоєму житті була ще одна адреналінова дорога. Це – дебальцівська дорога у лютому 2015 року, коли там підірвався тодішній начальник львівської міліції Дмитро Загарія.  Ти був одним з тих, хто пішов йому на допомогу.

– Там не адреналін був. Чесно кажучи, коли я по тій дорозі йшов, я себе переконав, що я звідти не повернуся. Це не забудеться ніколи. У мене в житті, напевно, не було жодних яскравіших подій. Страшно не було. Йдеш по дорозі, збоку – кущі. І в будь який момент можна було очікувати будь чого. І коли ти себе переконуєш, що ти не повернешся, то тобі нема чого втрачати. То й страх пропадає. Ми йшли. Позаду була наша установка «Град». Вони дали залп. І це як у фільмах – він прямо над нами пішов. Це було красиво і страшно. Бій йшов по обидві сторони дороги. Дорога була як місячний ландшафт – кратери та вибоїни.

– А якщо би ще раз треба було піти, ти б пішов?

– Звичайно. Всі, хто тоді йшов, пішли б.

Підписуйтесь на наш

Telegram. Будьте в курсі усіх новин!

Коментувати

173 огляди
cool good eh love2 cute confused notgood numb disgusting fail

Copyright © 2018 syla.news. Згідно статті 26 Закону України "Про інформаційні агентства" право власності на продукцію інформаційного агентства охороняється чинним законодавством України.

up