Від пригноблення до становлення та врегулювання: шлях українців до Закону про мову

Уранці, 16 травня, Закон про мову набув чинності після його публікації в урядовій газеті “Голос України”. Таким чином, вакуум у сфері мовної політики в Україні заповнився законними нормами. А практично донедавна – до лютого 2018 – використання української мови якщо не обмежував, то щонайменше не підтримував та звужував знаменитий закон регіоналів Ківалова-Колесніченка, який на прощання з українцями ухвалила Верховна Рада в лютому 2014 року голосуванням руками. 

Обидва закони сколихнули українське суспільство, хоч спершу україноцентрична, а тепер вже – проактивні мовні меншини заволоділи духом паніки та боротьби.

Однак є й певна відмінність цих подій. Тоді представники експертних сфер, у першу чергу – проукраїнські – не мали впливу на рішення Верховної Ради у 2012 році. Партія Регіонів зуміла без опору активістів та меншості в парламенті винагородити кожну мову регіонів України гіперсильними перевагами над єдиною державною мовою – українською.

Відколи цей антиукраїномовний закон втратив свою чинність внаслідок рішення Конституційного суду України у лютому торік,  мовне питання регулювалося 10 статтею Конституції , згідно з якою в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Тепер у законодавстві нашої держави прописані рецепти застосування української мови таким чином, щоб не потрапити під суд і не отримати різного роду штрафних санкцій.

Українське суспільство прямувало до цього історичного моменту століттями крізь мури тюрем різних режимів, які тут на етнічній території українців управляли державою. Народ, який користувався українською мовою, пройшов чотири століття репресій, а мову намагалися вбити щонайменше 134 рази різними указами про заборону чи обмеження.

Документи, що обмежували право володіння українською зараз здебільшого розсекречені. Мовознавці виокремили слово на позначення явища, яке описане в цих документах – лінгвоцид  – свідоме нищення мови як головної ознаки етносу.

Роль лінгвоцидів переймали на себе релігійні діячі у ХVII столітті. 1626 р. Київський митрополит Йосиф Кракiвський склав акафiст до Святої Варвари. Тоді писати українською дозволялося, але задля законності текст треба було паралельно писати ще й росiйською мовою. Разом з тим, синод наказав Київському митрополитовi позбирати з усiх церков України книги старого українського друку, а замiсть них завести московськi видання.

1626 року на території України сталося дещо подібне до описаного у романі Рея Бредбері 451° за Фаренгейтом. Проте горіли не всі книжки світу як йдеться в тексті, а лише написані українською мовою.

Фотоілюстрація: з відкритих джерел

 

Наступне століття розпочате новими, ще жорсткішими заборонами. Петро І розпочав примусове скорочення кількості студентiв Києво-Могилянської академiї з 2000 до 161, а кращим науково-просвiтницьким силам звелiв перебратися з Києва до Москви – навчитися шляхетно розмовляти. Також він заборонив  друкувати нові книги українською і наказав вилучити українські тексти з церковних сховищ. 1729 року апарат правителя змусив здійснити операцію, щоб переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

Катерина ІІ “добила” солов’їну , заборонивши у 1763 році викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії і всіляко приклавшись у 1775 році до зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

У новому столітті тортури царським указом продовжилися: навчання українською мовою взагалі заборонили.

1863 рік приніс циркуляр Валуєва про заборону підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”.

Потім у 1864 році не варто було очікувати пом’якшення політики щодо мови. Запровадили Статут про початкову школу, за яким навчання має провадитись винятково російською мовою. У 1870 з’явилося роз’яснення міністра освіти Росії Дмитрія Толстого про те, що “кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути оросійщення”.

Найгірше сталося потім – Емський указ, відомий як “Заборона українства 1876 р.”, стримував розвиток солов’їної. На роботу освітянами призначали лише виключно московитів.

Кінець XІX століття – це суцільні заборони: указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами, заборона перекладати книжки з російської мови на українську.

Через століття почалися репресії проти україномовних. У 1914 році на світ з’являється доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. З’явилася опозиція малороси – великороси. І термін мало-чомусь досі не дає спокою Україні й до сьогодні. “Імперія російського гнобителя” вже не існує, а із вуст прямих наступників цієї держави часом лунає це страшне “малорос” стосовно українців. На тлі цього ростуть якісь міфічні республіки… ДНР… ЛНР…

 

Фото: з відкритих джерел

Віталій Кудирко для Syla.news

135 огляди
cool good eh love2 cute confused notgood numb disgusting fail

Copyright © 2018 syla.news. Згідно статті 26 Закону України "Про інформаційні агентства" право власності на продукцію інформаційного агентства охороняється чинним законодавством України.

up