Словник доби. Мова

“Мова” . Дефініція слова у словниках слабує на вихолощеність: “система звукових і графічних знаків”.. “Мова” як “засіб спілкування, пізнання”. Тут вже йдеться  про  когнітивну функцію. Отже, про смисл. Логос. (Грецькою “слово” –  logos. Він же  – розум, смисл). Відтак, осмислення (омовлення), структурування світу.

Вільгельм фон Гумбольдт геніально окреслив своє системне розуміння буття нації  і ролі мови: “носієм (рушієм) національного є дух, а мова є екзистенцією духу”. Тобто, формою і місцем існування, пристанищем духу. Отже, місцем контакту з божественним. Мова дозволяє осмислити себе і Творця і світ. Осмислити мовою. Мовою спільноти. Етносу. Нації.  Таке розуміння найближче до відчування і окреслення “мови” українцями.

Українська  мова – одна із слов’янських мов. Усе решта, що ми про неї знаємо, сформоване панівними уявленнями попередньої доби. Українська  ж формувалася з умовно праслов’янської. Натомість спільної  для східних слов’ян не існувало. Українська та російська розвивалися собі паралельно, починаючи десь від ІІІ століття. Найближчих родичів української мови слід шукати на Ельбі, а не на Волзі. Найбільш близькими до неї є серболужицькі  мови (верхньо- і нижньолужицькі, полабська). Таке свідчать грунтовні дослідження видатного професора-мовознавця Костянтина Тищенка про походження та еволюцію української мови.

До слова. На тлі аргументованих праць вченого зі світовим ім’ям (а всього їх у його доробку близько 200) гібридні претензії мишебратів на історико-культурні пласти наших теренів виглядають, м’яко кажучи, безпідставними. Можливо, вони спричинені системними передозуваннями настоянки глоду. Себто, “бояришніка”– на общепонятном. Згідно з етимологією, мабуть, напою для тамтешньої еліти (бояр).  Ну не капосні ж укри утворили їм слово. Але ж ми власне про мову.

Мова. Як лагідно і ніжно звучить це слово! Цілком як і слушно допасоване до неї слово “солов’їна”. От промовте і вслухайтесь. Таїна краси звучання і відлуння! Вібрація вічності. Щемно. Тужливо. Як від прадавньої мелодії. Як від пісні негаласливої. Шепоту закоханих. А слова “вимовляти” чи “немовля”. Естетика витонченості, природної шляхетності. Філософія. Ну –  не язик. Язик висолоплюють. Ним повертають. Коли румигають. Або верзуть щось несусвітнє. (Либонь читали казку  про “язикату і вередливу Хвеську”?)

Мовою ж благословляють, складають молитви Всевишньому, який сотворив і мови і язики. Наділив людей і тварин язиками. Анатомічно. А мова це – навіть не еволюція. Духовний вимір. У ній –  стислий досвід тисячоліть, у ній закодовано цінності, смисли до розуміння Творця, себе, інших.

Мову леліють. Її бояться, забороняють. Вона живе у надсвідомості і звідти форматує світобачення людини (спільноти), створюючи лад взаємин, або ж підгрунтя конфліктів культурних і цивілізаційних. Особливо, при супротивній, тривалій, медійній агресії. 27 років незалежності. Однак й досі українська не домінує у власному медіапросторі. Хто у нас відслідковує такі загрози? Тому й маємо те, що маємо. Мова – дзеркало суспільства, говорив Шіллєр.

Натомість у нас інші технології: мову квотують (!). Йдеться про рідну мову в своїй країні. Сміх  крізь сльози. Тобто, є якась комісія, уповноважена (хіба би народом?), яка вирішує чи можна впустити її (солов’їну) на поріг хати. Своєї  ж. Ну бо шо сусіди скажуть! Кафка з Бекетом – вихідні. Багата ж українська земля на справжніх патріотів-українофілів!  Звісно, дяка їм, що не по-валуєвськи. Такий от постколоніальний синдром. На черзі відповідний праведний закон. Ачей діждемося.

Мовою не тільки комунікують. Маніпулюють у чиїхось інтересах. Нею убивають врешті-решт. Це – зброя. Стратегічна. Це – ідентичність. Це – культурний, туристичний, економічний ресурси. Це й – геополітика. Це – глибинна і конкретна історія. Але передусім – майбутнє.

Зважмо! У майбутньому планується роботизувати людський мозок. Чіпи скоро стануть звичними, як чіпси. На них легко закодувати розмаїті аксіоматичні канони. Прості, як правила дорожнього руху, твердження-реакції. Правильні. Замість моральних. І “бунт мас” (за Ортегою і Гассетом) відміняється. Як стверджував Зигмунд Фройд, “істини не цікавлять маси. Їх цікавлять ілюзії, обіцянки”. Втім, тут вже мова не про мову. “Какая разніца?” Я про те, що мова – смисловий оберіг нації, спільноти, держави. (Раби – німі. Бо не володіють мовою. Отже – не люди)

Це про дальше майбутнє. А щодо завтра, то “лохторату” нині пропонується інший варіант “какой разніци” – “кіндер сюрприз”. Масу активно, через зомбоящик, налаштовують ковтнути солодкавий продукт. Розсміши коміка – потіш лялькаря! Віддай йому голос – зроби крок до гідного майбуття! Хай намочить колготки! З огляду на рейтинги популярності коміка – колготки лялькарів вже набрякли від вологи.

Здавна відомо, що мова – це  влада. Тобто, чия мова, того й влада. “Нав’язати свою мову, значить нав’язати свої думки” (французький мовознавець і філософ Клод Хажеж). Тому чужинці лукаво культивували презирливе ставлення до мови автохтонів. Нищилися багаті етно-фольклорні та релігійні традиції, скріплені мовою. Гагілки, веснянки, щедрівки, колядки, обрядові пісні тощо. Те, що  живило українство. Для українців, які віками не мали держави, мова була єдиним суверенним простором. І формувала межі цього простору. Онтологічні. Мова для українця була всім –  повітрям, молитвою, хлібом. Духовним. І, наголошу, простором духовним, ідеальним. Омріяним. Обіцяним Творцем.  Але і реальним окрайцем землі. Уділеним. Отриманим, але не втриманим. Все ж, своїм, оспівуваним солов’їною.

Ще  Богдан Хмельницький при спробі створення держави вивоював ті землі, на яких більшість населення розмовляла українською мовою. Так само розумів зв’язок людина-мова-земля і Тарас Шевченко. Тож у 1917 році при формуванні української територіально-політичної державної структури, її кордони прив’язувалися до меж поширення української мови. “Українські етнічні території” склали тоді понад 800 тисяч квадратних кілометрів (N.B!).

 Мабуть, українці – не унікальні. “Рускій мір” теж вважає своїми території, де розмовляють російською. Хоч тут зовсім не йдеться, власне, про більшість населення. Скільки б російськомовних не було і цілком незалежно від їхнього бажання –  все одно їх будуть “спасати”. Хоч би й від української мови. Імперська логіка. (Цинічна, бо йдеться передусім про чиюсь особисту владу). У цьому контексті на українське суспільство ще чигатимуть проблеми, нарочито пов’язані з  мовним питанням. Конфлікти через мовні поділи, уміло розбурхувані кремлівськими політтехнологами, тліють і зріють. Хоч багатьом зрозуміло, що розмови про двомовність, про утиски російськомовних – не більше як технологія. З арсеналу війни. І “разводняк” для “лохів”.

Звісно, ніхто нікого насильно не українізує. Однак у російськомовних є шанс протиставити імперській “спасатєльній” логіці здоровий глузд: освоїти українську. Для більшості з них – рідну мову батьків-прадідів. І таким робом зняти кремлівські спекуляції на мовному грунті. І уникнути смертоносної “рускої весни” з “градами”, “ураганами” тощо. Невже й тут “какая разніца?”

 Століття тому російська мова асоціювалася з царизмом і його антиукраїнською політикою. За часів СРСР  українську мову офіційно не забороняли, а витісняли. Винищувалися її носії. Мільйонами. Останніми роками російська мова чітко асоціюється з агресією, окупацією, насильством. Мова війни. Тобто, в цілому, являє собою минуле. Може, комусь і миле, але минуле. А логіка історії невмолимо виводить нас на цивілізаційний шлях. Свій. У мирне, сподіваємося, майбутнє. У якому, повторюся, мова – наш оберіг.

Отож леліяти і плекати. Оберігати її. Але передусім сприяти відродженню. Мова як лозунг дня – цього недостатньо. Конче потрібні фінансовані державою інституції, які б на ділі, а не на папері, опікувалися мовою й культурою та їхньою промоцією і в Україні, і в світі. Це всеосяжна, копітка і системна робота. Президента. Уряду. Церков. Всієї еліти. Повернули ж мову народу. В Ізраїлі. Шануймося!

Володимир Карачинцев, для Syla.news ___________________________________________________________________________________________                                                                                                                      Про автора

Володимир Карачинцев – український поет, дипломат, культуролог. Автор книги есеїв “Італія – стан душі”, книги поезій “Хромосоми” та “Видименевидиме”, перекладів з італійської, французької, норвезької мов. Член-кореспондент літературної академії Маларме (Франція)  

328 огляди
cool good eh love2 cute confused notgood numb disgusting fail

Copyright © 2018 syla.news. Згідно статті 26 Закону України "Про інформаційні агентства" право власності на продукцію інформаційного агентства охороняється чинним законодавством України.

up