Словник доби. Президент

«Президент» – від «praesidens» (лат.). Первинно, це той, хто «воссідає» на чолі зібрання, очолює якусь президію (і вже ширше – товариство, компанію тощо). Ми ж ведемо мову про «посадову особу» – очільника держави з більшими (як у Росії, США, Франції), або меншими (як у Італії, Швейцарії, Німеччині) повноваженнями і  функціями. Термін вперше був використаний при підготовці Конституції США 1787 року.

В Україні, історично, з часів принаймні Київської Русі – князь, король ( до слова, у візантійських хроніках Володимир Великий значиться як «rex» – король) – це передусім  вождь, проводир, згодом лідер-воїн – гетьман, який користувався повагою більшості вільних людей і нею ж вільно обирався. Зрештою, більшість так само забирала свою довіру у недостойного. Отже, на наших теренах панувала воля вільного вибору. Архетипно. Зрештою, це пояснює появу саме в Україні однієї з перших в світі Конституції Пилипа Орлика (Договір прав і вольностей гетьмана з старшиною і козацтвом). Зважте: слова – «правитель» («правити» – від «права», «справедливо») і «володар» (від «володіти» і «дар») містять компоненти радше морального штибу і тому суспільно прийнятні. Слова ж «цар», «хан», «пахан» (буває й таке) – просто ріжуть слух.

Очільник завжди уособлював народ. Народ, як суб’єкт історії. Сакральної по-суті. Народ, нація має своє Слово – Глагол-Логос для спілкування з Творцем. (Тому слушним видається слово «мова» як передвиборчий слоган діючого президента). Фігура президента – символічна. Бо ототожнюється з всенародною волею. Тобто, наш президент – це ми. Вибір очільника – це й самоосмислення. Можливо, також откровення логіки сил нетутешніх. Тож поява серед кандидатів «двічі несудимого» чи «паяца» становить виклик архетипним психоструктурам колективнго несвідомого. Сприймається як акт глумління над сакральним. Чи це трагічно? Прикро. Засвідчує таки певні негаразди в суспільній свідомості, яка стає кривим дзеркалом. Правда, у нашому випадку сміху не викликає.

Народ, який має свою ідентичність, а отже, гідність, вийшов на Майдан – з радикальним протестом проти авторів криводзеркалля, добровільно поїхав на Схід, щоб зупинити ворога. Ризикував і жертвував життям. Зумів відстояти гідність. Людську і національну. В Україну повірило міжнародне співтовариство. Нині знову йдеться про гідність.

Ретроспективно придивившись до історичних подій, можна добачити їхні сокриті мотивації, причини. Траєкторії виборів. (Звісно, бути мудрим постфактум легше, тому краще, якщо вектори і траєкторії передбачувані). Втім, на кожному етапі розвитку суспільства, народу, нації ми мали відповідного очільника. (Характерного, хоч і не характерника). У випадку Леоніда Кравчука – це уміння ходити між краплинами дощу. У випадку Леоніда Кучми – це все-таки принципове розуміння, що Україна – не Росія. (Навіть ірокез на передвиборчому плакаті з написом «Все чотко!» – витвір художника І.Подольчака, зараховувався як позитив.) У випадку Віктора Ющенка захоплення історією і бджолами сприймалося як причуди, але загалом теж позитивно. На тлі його звернення до глибинного болю національної пам’яті – трагедії Голодомору. Усе змінилося, коли народу таки впхнули чужеродне тіло. Проте і той відіграв свою роль у форматуванні кшталтів національного і державного суб’єктів, у поглибленні самосвідомості нації – пробив дно маразму і народного терпцю.

Роль президента Петра Порошенка ми бачимо за результатами: безвіз, міжнародна підтримка його ініціатив. Дійсно, він – хороший комунікатор з добротною англійською (ми ж пригадуємо виступи папєрєдніка умовно українською з його хітом сезону: «увікни Україну!»). Томос – таки його заслуга. Чи ж не підтримувала його у цьому більшість українців? Ба, відчувалася справжня єдність народу з очільником. Що заважає так тримати?

«Рошен» в Росії? Ну, невже Путін дозволив би насправді продати фабрику і втратити можливість впливу? Не будьмо наївними. Любі друзі з корупційними схемами? Це, дійсно, слабка ланка. Отже, потрібен тиск громадськості. Краще без фрейдистських позивів (батьковбивчого) комплексу Едіпа. Бо дійсність у нас жорсткіша, ніж у теплій Греції.

Якими чеснотами ми наділили би президента: чесний, правдивий, справедливий, щирий, відвертий, сумлінний, гідний, доброчинний, лицарський.., відзначається безкорисливістю, керується принципами доброчестя, живе прозоро, дотримується правил моралі… Словом, правильний. Натомість серед можновладців маємо чимало властолюбців, користолюбців, крадіїв, спритнярів, людей нечесних, брехливих, лукавих, підлих, негідних… Це вам когось нагадало? Поспішу запевнити: усі подібності когось з описаним у нашому тексті – чиста випадковість. Але, дійсно, маємо те, що маємо.

Лише на тлі вічності проглядається вертикальна вісь взаємин народу з Творцем. Відхилення від вісі, безумовно, тягне карний наслідок. Янукович пересвідчився. На тлі вічності розглядається і метафізика зв’язків очільника (провідника) з народом. На жаль, категорією  вічності ні політики, ні політтехнологи не послуговуються.  Тому надто все виглядає тимчасовим. Все ж, що поєднує президента з народом? Ну точно не пародія на інститут президентства, глумління над нацією «хохлів» (пріснопам’ятний виступ кандидата Зе в Москві). Це – блюзнірство та й годі. Зрозуміло, треба відкинути спам, за яким немає істинного коду, а лиш накинуті масмедійно чужі архетипи.

Історія твориться за планом Творця, але і за вибором народу. Тому, коли ведемо мову про вибір, говоримо і про історичну роль народу, про історичний шанс, який ми вже втрачали. Нині є ризик нових втрат. Ми – народ, який звик до поразок  Але, на щастя, не звикся з цим. Це вселяє надію. А ще плекаю надію на молодь. Ту, яка прожила Майдан і була рушійною силою перших батальйонів на Схід, широкого волонтерського руху. Однак виглядає, що владна система не зацікавлена у появі нових облич в політикумі. З 1995 року існує навіть  державна академія управління при Президентові… До слова, академія підготувала 40 тисяч магістрів і бакалаврів… Цікаво який відсоток серед нардепів, урядовців тощо складають її випускники? У Франції, скажімо, подібний заклад (Національна школа управління) постачає керівні кадри Республіці. Включно з нинішнім президентом Макроном. Загалом, суттєвий відсоток. А заснував заклад президент Де Голль. Авторитетний чесний політик. Може, у цьому криється секрет успіху?

Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав висловив думку: «Важливість бути, а не мати – є осердям християнської духовності. Найбільшим скарбом в очах Творця – стати кращою людиною… Ми, як народ, як держава, станемо кращими, коли збудуємо суспільство, в якому молодь не буде більше шукати повноти життя поза Україною, а зможе жити вповні в себе вдома». На прикрість, уся владна система і загал суспільства заточені на «мати». Тобто, у нас «маття» визначає «буття». Тому про так принизливо званих «заробітчан» політики згадують у період виборів. А президент є гарантом й їхніх прав.

До слова, ніхто з політиків ніколи не пропонував реальної стратегії повернення мільйонів українців-трудових мігрантів. Ані планів державної опіки українськими громадами за кордоном: фінансуванням культурних і освітніх програм, забезпеченням викладачами української мови, літературою тощо. А от ідеї якось оподаткувати доходи українців, які поневіряються на чужині, намагаючись вибудувати своє майбутнє, озвучувалися. І взагалі, яка державна структура не тільки «відає», а й опікується у нас цими питаннями? Врешті-решт маємо аж два віце-прем’єра в гуманітарній сфері.

Ставати кращими – це не обіцяти курс на ЄС і НАТО, боротьбу з корупцією і водночас розводити «вовків» у судах та «діамантових прокурорів».  (Обіцяють усі. Без винятку.) А разом з суспільством забезпечити здійснення реальних реформ (тут і європейські практичні моделі існують і підтримка народу буде зашкалювати), а ще позбуватися тих, котрі власне гальмують рух в цивілізований простір. Принаймні.

Суть етики президента, як посадової особи, змушує його («шляхетність зобов’язує») дотримуватися вертикальної вісі. Зокрема, йдеться про взаємини з Творцем. Від імені нації, яку уособлює. Тому роль очільника нації не тільки символічна, а й сакральна. На тлі вічності «маття» – це небуття. Без сумніву, це вибір кожного.

Думаймо і чинімо так, щоб бути. Кращими. Так переможемо! Шануймося.

Володимир Карачинцев, для Syla.news ___________________________________________________________________________________________                                                                                                                      Про автора

Володимир Карачинцев – український поет, дипломат, культуролог. Автор книги есеїв “Італія – стан душі”, книги поезій “Хромосоми” та “Видименевидиме”, перекладів з італійської, французької, норвезької мов. Член-кореспондент літературної академії Маларме (Франція)  

240 огляди
cool good eh love2 cute confused notgood numb disgusting fail

Copyright © 2018 syla.news. Згідно статті 26 Закону України "Про інформаційні агентства" право власності на продукцію інформаційного агентства охороняється чинним законодавством України.

up