Політичний календар України є таким, що оминути події Помаранчевої Революції та Революції Гідності надзвичайно складно. Проте у низки кандидатів це виходить.
День 20 лютого – трагічний для України. Розстріл Небесної Сотні у середмісті Києва, початок анексії Криму. Все більше схиляєшся до думки про зв’язок цих подій, тим більше, коли усвідомлюєш, що ампутувати Кримський півострів у України у Кремлі готувалися давно. І заздалегідь вирішили економити на наркозі, віддавши переваги шоковому стану.
Революція Гідності, у відданості ідеалам якої політики присягають кожного року менш інтенсивно, здійснювалася не заради посад, як може подумати дехто з нинішніх топ-політиків. І навіть не заради персоналій будь-кого з нинішніх кандидатів у президенти. Вона мала спричинити зміни у суспільстві, і це, за великим рахунком, сталося. Якщо ми окинемо події п’яти останніх років об’єктивним поглядом, то побачимо: Україна має не лише звичну надію на зміни, але і цілком реальні перетворення. Інше питання – брак стратегічних комунікацій та готовність групи впливових медіа-гравців послідовно заганяти громадян України у депресію та зневіру.
Президентські вибори 2019 року не проходять під гаслом «Не зрадь Майдан!», ба більше – чимало фаворитів перегонів мають до події 5-річної давнини вельми опосередковане відношення. Далеко не всі виборці сприйняли ідеї Революції Гідності, проте вони від цього не перестали бути громадянами нашої держави. Тому головний урок полягає в іншому: нинішня запекла сутичка за президентську булаву не повинна спричинити новий Майдан, оскільки подібний сценарій розвитку ситуації може бути згубним для країни.
Євген Магда, Інститут світової політики. Читайте попередні блоги автора в рубриці “СередОвище виборів”:
