Врятовані не запам’ятовуються, запам’ятовуються ті, кого не вдалось врятувати, – історія війни від парамедика (ІНТЕРВ’Ю)

За освітою – еколог, за призванням – парамедик. Так, п’ять років тому 26-річний Володимир Бохонко добровольцем пішов на війну. Спочатку був кулеметчиком, а згодом – пройшов курси з тактичної медицини і став рятувати життя. Про історію війни очима парамедика – у матеріалі Syla.news. 

Хто ви за освітою і ким працювали до війни?

За освітою я еколог. Багато попрацювати ніде ще не встиг, тому що мені всього лише 26 років. Я працював у хостелі, деякий час у музеї, а згодом почався Майдан і 23 листопада 2013 року я туди пішов.

Як Ви опинились у зоні АТО (ООС)?

В зону АТО я пішов добровільно, тому що в країні почалась війна, і іншого виходу не було, крім того, як піти туди і допомагати хлопцям. Так, нещодавно я отримав сертифікат з тактичної медицини. Зараз я боєць медичного батальйону “Госпітальєри”. У 2017 році я проходив курси з медицини і, відповідно, з 2017 року я періодично на ротаціях, але вже в якості парамедика.

В АТО, то як то кажуть, довелося усьому вчитися на ходу. До того, як я пішов на курси парамедиків, я був у батальйоні “Аррата” в якості кулеметника. Зі смертями на фронті почали стикатись з 2014 року на початку. Десь у 2016 році відбувся якийсь певний переломний момент і я вирішив, що хочу спробувати допомагати.

Якщо ти проходиш курси і витримуєш таке навантаження, маєш співбесіду з комбатом і він вирішує, чи ти потрапляєш у батальйон, якщо маєш бажання, і на які позиції. Ну от я і пройшов співбесіду.

У чому полягає робота парамедиків на фронті?

Все залежить від навиків та кваліфікації людини. Грубо кажучи, є позиції, де ми надаємо тільки першу допомогу, оцю відсутню ланку в Збройних силах – евакуація з поля бою  і доправлення до швидкої. Є позиції, де “Госпітальєри” повністю виконують функцію лікарів, вони працюють в хірургії, вони вже рятують хлопців у лікарні, в “Госпітальєрах” тощо.

Я займаюсь евакуацією поранених з зони бойових дій, з-під обстрілу. Забрати, стабілізувати і доправити до швидкої – це мої завдання на фронті.

Ми корисні от саме в цій відсутній ланці Збройних сил України – між пораненим бійцем та швидкою. Тобто пораненого мають відправити до швидкої, але хто це має зробити і як це має відбуватись?  Ніде не прописано. У них є військові медики – це є фельдшери. Але одне діло – фельдшер, а друге діло – тактична медицина. Це дорослі чоловіки, вони далеко не завжди готові лізти в окопи. Кажуть: “Я приїду на швидкій, без питань, але ви мені його до швидкої дотягніть”. Шлях до швидкої не завжди є безпечним і це не завжди є скоро. Це залежить від ситуаціїї на фронті, від обстрілів. Інколи годинами перебуваєш в окопі, і там же й намагаєшся надати якусь першу допомогу бійцеві: уринотерапія, обезболююче якесь, першочергові антибіотики і намагаєшся максимально швидко його винести.

Що Ви відчували, коли вперше врятували комусь життя? 

Перші спроби допомогти комусь були ще у 2014 році. Але я нічого особливого не відчував. Були якісь переживання, стрес. Страх зробити щось не так присутній завжди. Тому що ціна помилки парамедика, то чуже життя.

Як Ви відпочиваєте від своєї роботи? 

Від цього неможливо якось абстрагуватись. Як то кажуть, в цьому і є суть парамедиків, а саме “Госпітальєрів”, тому що ми вже всі звикли до того. У нас з’являється багато чорного гумору. І це напевно все, тому що на позиціях ніхто не вживає алкоголю чи якихось інших засобів, ми не маємо права вживати заспокійливе. Навіть якщо болить серце, то ти маєш або терпіти, або виїжджаєш з зони бойових дій. Ті самі серцеві засоби у багатьох випадках притупляють людину. Тому у нас в принципі такі короткі ротації, вони тривають по два тижні мінімум. Тому що ми на чергуванні 24/7 протягом двох тижнів, і не важливо, яка година доби, хто що робить і так далі. Є виклик і всі поїхали.

В тому, як то кажуть, плюси батальйону “Госпітальєрів”, адже ми добровольці і приїжджаємо тоді, коли маємо можливість. Є позиції і ми приїжджаємо тоді, коли треба перекривати ті позиції, хтось відпочиває за той час, хтось їздить. Тобто ми підміняємо один одного.

90% часу парамедиків – це є побут. Тому що, якби ми кожен день рятували десятками поранених, то це було б дуже важко. Тобто постійно потрібно передивлятися терміни придатності ліків, які залишились, перечитуємо десятки разів інструкції до всіх можливих таблеток. Якщо є інвентаризація, то це набагато простіше, тому що можна з кимось зв’язатись, можна побачити, що відбувається у світі. А коли сидиш в окопі і не маєш світла, не маєш нічого, ну то при свічках чи ліхтариках читаєш медицину, перечитуєш старі конспекти.

Однак постійно таке трапляється, коли деяких ліків не вистачає. Тоді ми зв’язуємося з сусідніми позиціями, і якщо у них є, то ми намагаємося якось у них це взяти. Однак за 5 років війни ми вже знаємо де і на яких позиціях які можуть бути травми. Тому ми підготовлені до такого. Якщо там брати маріупольський напрямок, то там рідко відбуваються кульові поранення, більше є випадки контузій, вибуховий травм і тощо.

Як Ваші рідні ставляться до Вашої діяльності?

Мої рідні не знають чим я займаюсь. Але я думаю, що вони здогадуються, просто стараються не піднімати цю тему. Їм легше знати, що я їду на полігон з солдатами на два тижні, допомагати їм в плані медицини, ніж усвідомлювати, що я їду на передову і ми готуємось до штурму і так далі.

Як Вам вдається рятувати життя під час обстрілів на фронті?

Ми не тримаємо зброю з руках. Але ми безпосередньо перебуваємо в окопах разом з солдатами. Тому що деколи декілька хвилин вирішують більше, ніж вся та медична допомога, яку ми можемо надати. Є різниця, коли ми з окопів маємо пробігти 300 метрів, чи там кілометр чи півтора кілометри від будинку, де є дестабілізаційний пункт. “Госпітальєри” – це батальйон, який не має зброї. Звичайно, якщо є там якісь критичні ситуації, то неважливо, хто з якими там інструментами, всі однаково відбиваються від противника.

Чи надаєте якусь допомогу місцевим жителям біля лінії фронту?

Я не допомагаю місцевим і це моя принципова позиція. Тому що села, де я був, вони у 2014-2015 роках переходили з рук в руки. Я не вірю в мирне населення на лінії розмежування. Всі, хто хотіли, виїхали. Якщо люди живуть п’ятий рік там, де постійно війна і обстріли, значить їм це чомусь потрібно. Є і програми тимчасово переселених громадян і так дальше. Можна виїхати будь-де, можна від’їхати 2-3 кілометри на українську сторону, знайти ту саму вільну хату і будуть люди, які допоможуть.

За Вашими відчуттями, війна змінює людей? Якщо так, то як сильно?

Колись Яна Зінкевич сказала одну просту річ: з війни можна прийти, але не повернутись. Вона залишається на все життя. Ми вже всі інші, ми вже по-іншому думаємо, ми по-іншому жартуємо, і живемо теж по-іншому. Змінюються пріоритети, і ті речі, які колись здавалися дуже важливими, зараз на них ніхто не звертає уваги. Я або побачу кінець тої війни, або не побачу, бо мене просто вб’ють.

У яких місцях доводиться надавати допомогу пораненим?

Є дві зони, на яких ми надаємо допомогу пораненим – це зона під вогнем і зона умовно безпечна. Під вогнем ми можемо зробити лише дуже маленьку частину, наприклад, зупинка кровотечі, є задача відтягнути в умовно безпечну зону, а потім по протоколу робиш все, що можеш, все, що необхідно.

На яких територіях працює Ваш батальйон?

Наш батальйон працює по Донецькому напрямку. Зараз, наскільки я чув, ведуться переговори за Луганський напрямок. Тому що їм там потрібна допомога. Ну і в принципі, здається, практично на всіх позиціях Донецького напрямку є ми.

Скількох людей Вам доводиться рятувати за добу?

У середньому нам доводиться рятувати одну людину в два дні. Але може пройти масивний артобстріл і в тебе буде 12 поранених або й більше. Там кількість не має значення, питання важкості поранених. Бо може бути один поранений, якого тобі вистачить на всю ротацію.  Бувають такі, що там постійні контузії, осколки і просто “замахуєшся” за ними бігати туди сюди.

Коли в рацію кричать, що є поранений, ти зриваєшся, біжиш у всій тій амуніції, добігаєш туди, а поранений сидить і курить. Просто люди не беруть до уваги, що вони роблять чи кричать. Вони панікують.

Одне діло, коли кричить поранений, друге діло – паніка його товариша. Вони рахують, що всі все мають кинути, бо в товариша осколок в руці. “Госпітальєри” вибігають під будь-який обстріл.

А загалом ті люди, яких ти витягнув і врятував, вони не запам’ятовуються. Запам’ятовуються ті, кого ти не довіз. А поранені… Та вони постійно є.

Читайте також інтерв’ю з дівчиною-медиком, яка лікує вояків у зоні ООС.

Розмовляла Ірина Пилипишина, Syla.news

Фото Яни Зінкевич, Facebook

 

Коментувати

880 огляди
cool good eh love2 cute confused notgood numb disgusting fail

Copyright © 2018 syla.news. Згідно статті 26 Закону України "Про інформаційні агентства" право власності на продукцію інформаційного агентства охороняється чинним законодавством України.

up