“Тіні забутих предків” святкують 53-річчя. Маловідомі факти

Рівно 53 роки тому, 4 вересня, вийшла у світ відома українська кінострічка “Тіні забутих предків”, режисером якої був Сергій Параджанов.

“Фільм грузинського режисера, який тривалий час працював в Україні, а помер у Вірменії – Сергія Параджанова – “Тіні забутих предків”, з 1965 року посідає особливе місце в історії вітчизняного кінематографу”, – розповів історик Єгор Брайлян.

Кінострічку знімали в справжніх гуцульських хатах та околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Саме тут Михайло Коцюбинський написав свою повість.

“Відзнятий на кіностудії імені Олександра Довженка фільм став початком зіркового часу для акторів Івана Миколайчука та Лариси Кадочнікової. Також у створенні стрічки брав участь відомий режисер Юрій Іллєнко“, – нагадав Брайлян.

Параджанов знімав свою кінострічку півтора роки. У перший рік прокату її подивилося 8,5 млн глядачів. Крім того, для режисера важливо було створити відповідну музику, чільне місце серед якої б займали саме автентичні мелодії. Тому на час зйомок Параджанов поселився не у фешенебельному готелі, а в простій селянській хаті.

“Напруженими виявилися відносини з оператором фільму Іллєнком, планувалася навіть дуель на гуцульських пістолях, проте цього так і не відбулося, – розказав експерт.

За його словами, презентація фільму в кінотеатрі “Україна” 4 вересня 1965 року завершилася протестами інтелігенції проти репресій КДБ УРСР за участі Василя Стуса, Івана Дзюби, В’ячеслава Чорновола, що вилилося потім у каральнії дії щодо самих протестувальників.

Фільм було відзначено численними кінопреміями: на міжнародному кінофестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Плата, Римі, Салоніках та всесоюзному кінофестивалі в Києві.

“Тіні забутих предків” і досі вражають своєю мелодійністю, екстраординарністю. Кожне нове покоління знаходить щось своє в цьому шедеврі кіно”, – запевнив Єгор Брайлян.

Головну роль у фільмі виконав Іван Миколайчук. На питання, як йому вдалось отримати головну роль у стрічці, товариш Миколайчука, актор та головний режисер театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун відповів так:

“Огієнко взяв камеру в руки та й зняв Івана. І раптом режисер та знімальна група зрозуміли, що їм більше не треба шукати героя – вони його вже знайшли”.

Також режисер розповів про те, що “Тіні…” у свій час не були популярною кінострічкою в Україні. Фільм відразу завоював увагу французів, бразилійців, аргентинців, американців та інших народів світу. Проте українці змогли оцінити всю велич “Тіней…” лише через кілька років після їхнього виходу у світ.

Український кінорежисер Тарас Дронь запевнив, що “Тіні забутих предків” був проривом у 60-ті роки ХХ століття.

“Параджанов показав, як можна з невеликим бюджетом зробити кіно, яке визнають на світовому кіноринку та в Україні, зокрема. Головне – це вкласти душу у свій твір”, – розповів режисер.

З його слів, “Тіні…” є дуже хорошим прикладом для сучасних кінематографів та режисерів. Так, як віддавався роботі Сергій Параджанов, повинен віддаватись кожен режисер, який хоче здобути всесвітньє визнання для своєї кінострічки.

Нагадаємо, за сюжетом фільму між собою десятки років ворогували два гуцульських роди — Палійчуки та Гутенюки. Але сталось так, що покохав Іван Палійчук красуню із ворожого роду — Марічку, якій судилося прожити коротке, але щасливе життя.

Не міг без неї бути щасливим Іван. Але він згодом одружився, господарював. І шукав смерть, яка забрала в нього кохану. Тільки у передсмертному маренні Іван знову набув свого щастя.

Поетичним рефреном картини є сцени, де три пастухи з’являються в переломних моментах дії. Ридаючі голоси їхніх трембіт надають подіям необхідне емоційне забарвлення, підкреслюючи колорит легенди.

Журналісти Syla.news підготували кілька цікавих та маловідомих фактів про фільм “Тіні забутих предків”, моменти його зйомки та, зокрема, про режисера Параджанова.

Цензура заборонила показувати інтер’єр справжньої гуцульської церкви.

Через пишність оздоблення, церковні зйомки були сприйняті на студії як релігійна пропаганда. Коли ж авторам фільму не дозволили включити ці сцени до фільму, було вирішено побудувати бутафорну церкву на Кіностудії ім. О. Довженка. Владні утиски, як і очікувалося, вплинули на кінцевий результат, і церковний інтер’єр вийшов занадто скупим та невишуканим, як для Гуцульщини. Тому справжню церкву Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні глядач стрічки може побачити лише ззовні.

Літні сцени кінострічки знімалися пізньою осінню.

Прощання Марічки з Іваном за сюжетом відбувається влітку. Актори мали бути легко вдягнутими, хоча вже була середина жовтня, та грати під дощем – тобто крижаною водою, яку лили на них згори. Лариса Кадочникова згадує, як Іван Миколайчук побачив, наскільки холодно було акторці, та вдягнув не неї свій капелюх, щоб захистити голову від води. Сама ж знімальна команда для підтримки акторів роздяглася під час зйомок.

У радянські часи на фільм не дозволялося пускати дітей віком до 16 років.

Сцена з оголеною Палагною була сенсацією для радянського кінематографу. Глядачі реагували палко, але здебільшого негативно, що сильно обурювало Параджанова. Гуцули ж, які на час прем’єри були ще дітьми, згадують: на сам показ їх через вікові обмеження не пускали, тому фільм вони змогли подивитися не одразу.

У Франції фільм був відомим під назвою «Les Chevaux de Feu», що перекладається як «Вогняні коні».

У французькому прокаті виявилося, що оригінальну назву стрічки майже неможливо перекласти французькою – вона втрачає весь сенс. Мистецьке рішення з червоними конями пригорнуло особливу увагу західних кінокритиків, і, як наслідок, було основою для нової назви. Це стало неабияким здивуванням для творців фільму. Юрій Іллєнко у своїй книзі «Апостолу Петру» згадував, що у газеті «Правда» була стаття «Скромні українські кінематографісти навіть і не уявляють, що на їхній фільм «Вогняні коні» в Парижі стоять у чергах усю ніч». Що це за кінострічка ніхто не знав, а пояснення надали лише з КДБ. Таке визнання у Франції, батьківщині кінематографу, забезпечило популярність картини і вдома.

Кінострічку розділили на глави через складнощі з монтажем.

Коли розпочався процес монтажу, то виникли проблеми зі склеюванням фільму. Вирішив це питання художник-постановник Георгій Якутович: він запропонував розділити фільм на глави. Параджанов спочатку відреагував скептично, але згодом підтримав ініціативу. Цікаво, що ділення по главам Якутович використав і у своїй подальшій роботі над ілюстрацією книги «Тіні забутих предків».

Параджанову не дозволили бути присутнім на нагородженні «Тіней…».

У 1965 році «Тіні забутих предків» отримали нагороди на Міжнародному кінофестивалі у Мар-дель-Платі в Аргентині. Коли Сергій Параджанов дізнався про це, то радісно відреагував: «Мені можна квиток лише в одну сторону!». Фраза швидко дійшла до керівництва і режисер не отримав жодного квитка.

Сергій Параджанов

Марта Лазарчук, Syla.news

311 огляди
cool good eh love2 cute confused notgood numb disgusting fail

Copyright © 2018 syla.news. Згідно статті 26 Закону України "Про інформаційні агентства" право власності на продукцію інформаційного агентства охороняється чинним законодавством України.

up