В’ячеслав Чорновіл. Дисидент, який поборов систему

1967 рік. Радянська держава святкує 50-річчя жовтневої революції. Вже відбудували міста й села після війни з нацизмом. Вже підросло покоління, яке на власні очі не бачило страшної Другої світової. Врешті решт, на дворі 60-ті – найзаможніший період існування СРСР. Здавалося б, ніщо не може передвіщати біди для могутньої супердержави.

Але один молодий комсомолець готується видати книгу, яка закладе перший камінь у фундамент розвалу червоної імперії. Просто ця імперія не могла передбачити: за всі здійснені злочини прийде час відповісти…

 Машина дисидентства

В’ячеслав Чорновіл ще у студентські роки почав потроху підточувати камінь міцності, на якому тримався СРСР. Безперечно, свою справу зробила й хрущовська відлига, яка почалася після смерті Сталіна. Відкрилися імена письменників та політиків, які за життя грузинського вусаня були опечатані фарбою табу. Приміром, Борис Грінченко. Саме про нього писав свої курсові та дипломні студент Чорновіл.

Радянська влада, незважаючи на певну лібералізацію, все ж угледіла у діяльності та поглядах Чорново

ла проукраїнські, а з ними і антисовєтські настрої. Та спочатку суворо карати не стала. Просто не допустила до вступу в аспірантуру. Але і без цього В’ячеслав був топовим журналістом.

Вже через рік після цього, молодий публіцист завдає вже першого по-справжньому серйозного удару в обличчя більшовицькій системі. 4 вересня 1965 року він разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом  виступив у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції. Цю демонстрацію розглядають як першу акцію відкритого протистояння тоталітарній владі, хоча ще 8 серпня Чорновіл виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Шевченкові в с. Шешори на Гуцульщині.

 

Машина дисидентського руху, яка знищить тоталітарний режим, розпочала свою роботу.

Три чашечки “Репресо”, будь ласка

Комуністи не змогли пробачити Чорновілу такого зухвальства. Почалися допити, обшуки, слідство. Агенти КДБ могли прийти до нього додому, налякавши цим до смерті його дружину, дворічного сина Андрійка та ще зовсім маленького Тараса.

В’ячеслава почали шантажувати. За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт. Це був перший, і мабуть найбільш лайтовий присуд режиму.

Наступний вирок 15 листопада 1967 року  хоч і не вражав своєю жорстокістю (у СРСР бувало й гірше), та все уже був серйозним. Львівський обласний суд впаяв 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму. А все через книгу. «Портрети двадцяти «злочинців»», або «Лихо з розуму». Стали справжнім бестселером світової журналістики. Шкода, що у СРСР книгу оцінили тільки опозиціонери. У своєму magnum opus він подав матеріали про арештованих 1965 року шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув’язнених. Лідер СРСР Брежнєв розумів, що мовчати і ламати людям життя, як робив Сталін не вийде. Система почала йти на дно.

Повернувшись із арешту, Чорновіл довгий час не міг знайти нормальної роботи, як то личить нормальному журналісту. Тому довелося працювати кочегаром у Львові. Однак дух непокори та бажання писати вирували у серці нашого героя. Прямісінько в котельні, під шум та робочий гамір, В’ячеслав сидів і друкував свої антикомуністичні памфлети, статті та есе. А жителі міста Лева, які були незгодні з радянською владою, залюбки читали підпільну газету «Український вісник», яку дисидент-кочегар видавав.

Та не довго вольниця співала, не довго дисидент писав. У січні 1972 року  КДБ розпочав операцію «Блок», заарештувавши велику групу українських дисидентів. Цього разу Чорновіл отримав серйозний термін за свої опозиційні погляди.

 

Дисидент відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів в селі Озерне) та селі Барашево. Але і там Чорновіл не припиняв боротьби: акції протесту, голодування.

«Зеківський генерал» — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец. Бо навіть там, серед політв’язнів та справжніх зеків, Чорновіл був справжнім лідером. Там він продовжував і писати. Разом з Борисом Пенсоном Вячеслав Чорновіл написав книгу «Хроніка таборових буднів» (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі «Сучасність».

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах (1977—1978) під назвою «Тільки один рік».

 

У квітні 1980 року  Чорновіл знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денне голодування протесту. В останньому слові на суді Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

Ось так він і випив три філіжанки радяснького репресо, аби потім зарядившись енергією, повернутися в Україну, і розвалити СРСР.

Той, хто розвалив Союз

Безперечно, розпад СРСР – це не повністю заслуга лишень одного Чорновола та дисидентів. Були і внутрішні, й економічні причини, чому радянська держава загнулася. Та все ж, діяльність Чорновола прискорила цей процес.

Наприкінці червня 1988 року, через три роки після повернення в Україну, Чорновіл стає ініціатором та ідейним натхненником створення Української Гельсінської спілки — першої в Україні опозиційної до радянської влади політичної партії.

 

7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові Чорновіл офіційно оприлюднив Декларації принципів Української гельсінської спілки, співголовою якої став. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо «Свобода», а також розповсюджувалися самвидавом.

У цьому ж 88-му році Чорновіл створить Народний Рух, який остаточно доб’є помираючу гідру тоталітарного режиму.

Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час „розвалу імперії“, так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв’язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200—250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалювання комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові „Демократичний фронт сприяння перебудові“ була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах, – згадував Чорновіл.

«Програв не я, програла Україна»

Уявіть, якою б могла стати Україна, якби після здобуття незалежності президентом став Чорновіл, а не Кравчук? Бурхлива ріка історії потекла б у зовсім іншому руслі, і можливо б ми не мали зараз війни з Росією, окупованого Криму. Та все ж прокомуністичні настрої в країні були тоді ще сильними. Саме тому Чорновіл сказав журналістам після перемоги Кравчука: «Програв не я, програла Україна».

Декомунізація у Полтаві розпочалася задовго до того, як на державному рівні були прийняті закони, що заборонили радянську ідеологію. Але тільки от якоюсь неповноцінною вона була. Вулицю Куйбишева, яка тягнулася від шостої школи через ляльковий театр і аж до ринку мали перейменувати в честь В’ячеслава, але зміну назви було прийнято тільки для частини вулиці, які вела від перехрестя з вул. Козака до круглої площі. Третя школа, ляльковий театр лишилися на Куйбишева.

Однак, перейменування вулиць у 2016 році цю ситуацію змінило. Тепер маємо повноцінну вулицю Чорновола. Сподіваємося, що Полтава від цього тільки виграла.

Роман Коржик, Syla.news

470 огляди
cool good eh love2 cute confused notgood numb disgusting fail

Copyright © 2018 syla.news. Згідно статті 26 Закону України "Про інформаційні агентства" право власності на продукцію інформаційного агентства охороняється чинним законодавством України.

up