Сьогодні відзначаємо 154 річницю з Дня народження Євгена Петрушевича

Сьогодні відзначаємо 154 річницю з Дня народження Євгена Петрушевича

3-го червня відзначаємо 154-річчя з дня народження Євгена Петрушевича – видатного галицького політика та державного діяча перших десятиріч ХХ століття. Він міг би стати будівничим держави на кшталт його успішніших сучасників Томаша Масарика чи Юзефа Пілсудського. Але доля тому не сприяла, тому мусив доживати свій вік в еміґрації.


Народився Євген Петрушевич 3 червня 1863 року в Буську на Львівщині. Його батько о. Омелян Петрушевич був парохом і деканом греко-католицької церкви в Буську, віце-маршалком повітової ради в Камінці-Струмиловій (тепер Кам’янка–Бузька). Великий вплив на майбутнього політика мали його родичі та свояки: стрий – відомий історик-москвофіл о. Антін Петрушевич і провідник галицьких народовців Юліан Романчук, одружений із сестрою Євгенової матері.
Навчався у рідному Буську, закінчив Академічну гімназію у Львові і студіював на правничому факультеті Львівського університету ім. Цісаря Франца І. Був головою студентського товариства «Академічне братство» у Львові.
Після отримання ступеня доктора права відбув у 1897–1897 роках адвокатську практику в канцелярії відомого львівського правника, директора товариства «Дністер» Степана Федака.
У 1897 р. Є.Петрушевич відкрив власну адвокатську канцелярію у Сокалі, де також займався громадською діяльністю, очолював філію товариства «Просвіта», заснував повітову Касу Ощадності.
Активно зайнявся політичною діяльністю. 1899 року вступив до новоствореної Української Національно-Демократичної Партії (УНДП), став членом її виконавчого органу – Національного комітету.
Під час перших загальних виборів до австрійського парламенту (Державної ради, рейхсрату) 1907 року був обраний від округу Сокаль–Радехів–Броди. У Державній раді відзначився як добрий промовець і організатор, став заступником голови (1907–1916), а потім головою (1916–1918) фракції – Української парламентарної репрезентації.
Коли 1910 року Є.Петрушевича обрали послом Галицького сейму від Стрийщини, він переніс свою адвокатську канцелярію до міста Сколе, де невдовзі був обраний посадником міста.
Під час Світової війни був членом Головної Української Ради (1914–1915), потім –  Загальної Української Ради (1915–1916). Але не погодився з її надто лояльною проавстрійською політикою і зрікся свого членства.
30 травня 1917 р. Є.Петрушевич оголосив у парламенті заяву з вимогою відновлення Галицько-Волинської держави, дотримання владою Австро-Угорщиною принципів самовизначення націй.
Коли 16 жовтня 1918 року цісар Карл І оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність, через два дні в Народному домі у Львові зібралися галицькі та буковинські депутати Державної ради та крайових сеймів, представники єпископату та політичних партій. 18 жовтня це зібрання оголосило себе Українською Національною Радою (УНРада). Головою Конституанти обрали Євгена Петрушевича. УНРада проголосила про утворення Української держави на українській національній території, до якої мала б увійти «ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, – зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини».
Очоливши Віденську делегацію УНРади, Петрушевич виїхав до столиці, марно домагався від уряду офіційної передачі владу в Галичині УНРаді. Тим часом назрівала небезпека захоплення всієї Галичини поляками, тому в ніч на 1 листопада Військовий комітет на чолі з Дмитром Вітовським здійснив зайняття міста Львова.
Пополудні 1 листопада намісник Галичини граф Карл Ґеорґ фон Гуйн передав усю владу віце-президентові намісництва Володимирові Децикевичу, від якого перейняла владні повноваження делегація УНРади: Кость Левицький, Сидір Голубович і Льонгин Цегельський. 9 листопада утворили тимчасовий уряд – Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, а 13 листопада УНРада проголосила утворення Західно-Української Народної Республіки та прийняла її Тимчасовий Основний Закон.
На жаль, урядові ЗУНР не вдалося вчасно змобілізувати всі ресурси краю для збройного опору польській агресії. 22 листопада українське військо залишило Львів. Уряд ЗУНР переїхав спочатку до Тернополя, а наприкінці 1918 р. – до Станиславова (тепер Івано-Франківськ).
Тоді ж добрався до столиці ЗУНР і Євген Петрушевич. Прибути раніше йому завадили не лише воєнні дії. У Відні він намагався здобути для Галичини фінансові та матеріальні засоби, які би їй мали перейти у спадок від Австро-Угорщини, організувати повернення до краю галицьких вояків з Італійського та Балканського фронтів, встановити зв’язки з урядами країн Антанти та нейтральних держав.
2 січня 1918 року сесія УНРади, яка стала тимчасовим парламентом ЗУНР, обрала Є.Петрушевича президентом своїх виконавчих органів – Президії та Виділу.
У цей час відбувалися приготування до проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР, до якого Є.Петрушевич ставився вельми стримано. Його скептицизм пояснює біограф президента УНРади о. Ізидор Сохоцький: «Петрушевич передбачував, що побідна Антанта не визнає існуючої вже Української держави з пімсти за заключення нею Берестейського договору з німцями. Цю концепцію підтримував Липинський, і настирливо дораджував Петрушевичові стриматися до часу вияснення положення на Наддніпрянській Україні з проголошенням злуки з нею Галичини… Як пізніше виявилося, думки д-ра Петрушевича були правильні» .
Хоча 28 січня 1919 р. Трудовий Конгрес в Києві призначив Є.Петрушевича шостим членом Директорії УНР, наддніпрянські урядовці йому не довіряли і намагалися ліквідувати автономний статус Галичини (ЗО УНР) та її збройних сил (УГА).
«Історична доля зробила галичан реалістами, може аж надто дрібничковими, що менше теоретизували, а всю свою увагу звертали на конструктивну працю для народу. Довголітня боротьба за національне самовизначення навчила їх цінити і вище ставити національно-державні інтереси від соціяльних. Наддніпрянські соціалісти були в більшості доктринерами, що туманні інтереси світового пролетаріату ставили вище від національних інтересів свого народу. До того ж всіх, що не годилися з  їхніми поглядами, вважали вони «буржуями», «контрреволюціонерами» і т. п. Вони ставилися неприхильно до галичан і трактували їх як людей політично і соціяльно недорозвинених, що не йшли з поступом і духом часу. Їм не подобався галицький устрій, дарма, що він виявляв на практиці свою життєздатність», – писав о. Ізидор Сохоцький.
До речі, активну участь в державотворенні брали брати Президента УНРади: священик, депутат УНРади, капелан УГА Степан Петрушевич (1855–1920) та суддя, повітовий комісар ЗУНР у Кам’янці-Струмиловій Роман Петрушевич (1872–1940). А також син Євгена Петрушевича, Антін (1892–1941) – правник, член дипломатичної делегації УНР в Парижі.
На початку червня 1919 року Галичина опинилися в катастрофічній ситуації – Румунія окупувала Коломию й усе Покуття, а польське військо зайняло Станиславів і перейшло через Дністер. За таких обставин 9 червня представники УНРади на своєму засіданні у Василіянському монастирі в Бучачі призначили Є.Петрушевича Уповноваженим Диктатором і передали йому всю виконавчу та законодавчу владу ЗУНР (тоді ще формально Західної області УНР – ЗО УНР).
Диктаторові вдалося перебороти хаос поразки, змобілізувати всі наявні сили, і УГА розпочала свій знаменитий контрнаступ – Чортківську офензиву. Галицька армія дійшла до Золочева. Але сили були нерівними, і 16-18 липня 1919 р. УГА й уряд Петрушевича перейшли через Збруч на з’єднання з Армією УНР, яка втрачала територію в боротьбі з більшовицьким військом.
Стосунки з урядом УНР були кепські. Як писав о. І.Сохоцький: «Наддніпрянський уряд і соціалістичні партії , на які він спирався, не лише не признавали Петрушевича, але виявляли недвозначно охоту зліквідувати галицький уряд і арештувати Диктатора».
Тим часом голова Директорії УНР Симон Петлюра вже вів таємні переговори з Пілсудським, щоби коштом Галичини отримати польську військову допомогу. З другого боку, голова тодішнього більшовицького уряду України Xристо Раковський пропонував Є.Петрушевичу військовий союз у боротьбі з Польщею за умови припинення стосунків з Директорією УНР.
Поки у серпні 1919 року тривав наступ на Київ, суперечки між Диктатором ЗО УНР та Директорією дещо вщухли. Та коли почалися осінні невдачі (зокрема, епідемія тифу, яка нищила УГА гірше за ворожі війська), галичани почали шукати порятунку в перемир’ї з військами Денікіна.
А поляки тим часом готувалися до зайняття Кам’янця-Подільського, де перебував уряд Диктатора. У цій ситуації в ніч на 16 листопада 1919 року Петрушевич виїхав із Кам’янця-Подільського й через Румунію та Чехо-Словаччину добрався до Відня. Тут у серпні 1920 року він сформував еміграційний уряд – Колегію Уповноважених Диктатора ЗУНР (Степан Вітвицький, Кость Левицький, Осип Назарук, Володимир Сінгалевич та ін.). Хоча паралельно Є.Петрушевич уживав і назву попередньої своєї посади – президент УНРади ЗУНР.
Попри активну дипломатичну діяльність Петрушевича та його уряду, в лютому 1921 року Ліга Націй визнала Польщу тимчасовим окупантом Галичини, а 14 березня 1923 року Рада послів країн Антанти ухвалила рішення про належність Галичини до Польщі.
Після цього Є.Петрушевич у травні 1923 року розпустив екзильний уряд ЗУНР і переїхав до Берліна.
Там він продовжував ще займатися політикою оборони інтересів Галичини, шукав для цього підтримку навіть у більшовицькій УСРР. Втім відмовився від свого радянофільства на початку 1930-х. І, як писав о. І.Сохоцький, «відходив він у забуття. Відходив навіть ізза незнання новочасної нашої історії – з печаттю винуватця невдачі наших визвольних змагань. Останні роки свого життя коротав у злиднях, бо в своїй громадсько-політичній діяльності ніколи не дбав про свою будучину і забезпечення свої старости. Помер 29 серпня 1940 р. в Берліні на 77-ому році життя. Так згорів він, як цілопальна жертва, на жертівнику своєї Батьківщини. Д-р Петрушевич належить до найкращих та найчесніших і найшляхетніших провідників українських визвольних змагань».
Євген Петрушевич був похований у Берліні на цвинтарі римсько-католицької катедри Св. Ядвіги. Перепохований 2002 року у Львові на Личаківському цвинтарі – в каплиці при Меморіалі воїнів УГА та УСС.

Читати також:  Львів'яни об'єднались у "живий ланцюг" під час святкувань Дня Соборності

Джерело: zbruc.eu.

Syla.news

Коментувати

608 огляди
cool good eh love2 cute confused notgood numb disgusting fail

Copyright © 2018 syla.news. Згідно статті 26 Закону України "Про інформаційні агентства" право власності на продукцію інформаційного агентства охороняється чинним законодавством України.

up