СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

Категорія: СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

Сьогодні 128 років з дня народження Остапа Вишні

Справжнє ім’я — Павло Михайлович Губенко. Інший псевдонім: Павло Грунський.

(більше…)

СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

Світ належить українцям: Володимир Горовиць

«Король королів піаніно» та володар 25 премій «Греммі».

(більше…)

СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

Світ належить українцям: Соломія Крушельницька

Ім’я української оперної співачки Соломії Крушельницької  викликає чималий інтерес в сучасників, адже її успіх та слава були  просто  неймовірними. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо, Маттіа  Баттістіні, Федір Шаляпін.

(більше…)

СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

Людина, що врятувала світ від холери та чуми

Володимир Аронович Хавкін (іноді Вальдемар, Маркус-Вольф, пізніше Валдемар Мордехай Волф Хавкін (Mordecai-Wolff); англ. Waldemar Haffkine; рос. Владимир Ааронович (Аронович) Хавкин) – бактеріолог, імунолог та епідеміолог.
(більше…)

СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

24 емігранти, які прославили Україну на весь світ

Нашого цвіту по всьому світу. Тисячі українців були змушені шукати кращої долі за кордоном. Але навіть у чужих країнах вони пам’ятали про своє походження та змогли вразити світ своїм талантом.

(більше…)

СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

Марія Приймаченко

 

Казкова птиця – павич (1936), Марія Приймаченко

 

Калиновий берег (1966), Марія Приймаченко

 

Домашні маки (1965), Марія Приймаченко

 

Марія Овксентіївна Приймаченко (вона також і Примаченко) народилася 1909 року в селі Болотня на Київщині біля Іванково (сьогодні – смт Іванків, Київська область).

Про це повідомляє Український живопис. У літературі зустрічаються розбіжності щодо точної дати народження, одні джерела називають 1 або 2 січня, інші – 12, найбільш ймовірно, що народилася вона 12 січня.   Родичі майбутньої художниці були мистецько обдарованими людьми. Її батько Авксентій Григорович, займався теслярством і різьбленням по дереву, бондарював, майстрував дворові огорожі у вигляді давньослов’янських зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання, сама одягалася і одягала сім’ю у власноруч вишиті сорочки. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Від них і перейняла художниця вміння створювати той чарівний орнамент, що і вміщує в собі український колорит, і у якому, говорячи словами Гоголя “птахи виходять схожими на квіти, а квіти – на птахів”.

У дитинстві Марія Приймаченко занедужала важкою хворобою – поліомієліт, вірусне захворювання, що супроводжує ураженням нервової системи та призводить до паралічів. Сталося лихо, коли дівчинці було 6-7 років. Спершу біль був дуже важкий, та поступово минув, Маруся піднялася, проте одна нога залишалася нерухомою – і довелося прегарній дівчинці спиратися на милиці. Усе частіше замість Марійки-красуні звали її позаочі “Марією-кривою”…
Недуга, звичайно, дуже вплинула на дівчинку. Ніби через неї стала дівчинка не по-дитячому серйозною й спостережливою, і у неї загострився слух і зір – усі предмети, що її оточували, ставали учасниками живої захоплюючої гри, частіше – яскравої і святкової, інколи – сумної.
Найсприятливіші заняття тоді для дівчинки були вишивання й шиття. Хоча недуга змусила Марійку рано усамітнюватися, майбутня майстриня не упала духом, а навпаки, прагнула приносити людям радість… Мабуть із цього моменту зародилася в Марії Приймаченко, а потім проходить крізь усе її життя невсипуща жага творення, неминуча для таланту потреба поділитися своїми відкриттями з людьми.
Згодом Марія Приймаченко так висловиться про початок своєї творчої діяльності:
“Починалося все це так. Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…”.
Було їй тоді 8 років. Сусідам припало до душі таке оформлення оселі, отож мала вона чимало замовників.
Односельчанам і гостям та тим людям, які заїжджали в Болотню, припадало до душі, як Марійка розписувала хати.
Будь-які витвори Марії Приймаченко були бездоганними, тому добра слава про неї ширилася. Але через хворобу в дитинстві Марія Приймаченко не змогла здобути хорошої освіти, обмежилася тільки 4 класами шкільної освіти. Наче справжнім університетом, був для неї місцевий лікнеп (це є скорочення лік-неп, пункт ліквідації неписемності, школа для дорослих).
У 1935 року, талановиту дівчину помітила київська художниця Тетяна Флеру, коли збирала взірці для виставки народного мистецтва. Це був справжній  подарунок долі.
 Завдяки діяльності і старанню Тетяни Флеру наступного 1936 року Марію Приймаченко запросили до експериментальних майстерень при Київському державному музеї. Тут вона навчається, знайомиться і працює з  такими художницями, як Тетяна Пата, Параска Власенко, Наталія Вовк.
Саме у 1936 році майстерні були реорганізовані у Школу народних майстрів, яку і закінчила Марія Приймаченко.
Першими її живописними роботами були, мабуть, перенесені на картон і папір мотиви традиційного настінного розпису й вишивки.
Потрапивши на заняття, вона чи не вперше в житті побачила білий папір і справжні фарби. Взяла і відразу рушник намалювала.” …Листок забрали і дали другий, а я тільки краски бачу та білу-білу бумагу…” – згадувала майстриня свій перший день у Києві.
Малювала Марія Приймаченко обома руками – як правою, так і лівою, але ніякої відмінності, якою рукою була намальовано картину, не помітно.
 Спілкуючись із вчителями, вона вперше відчула себе художницею.

Фантастичний звір (1936), Марія Приймаченко
У ці роки Марія Приймаченко створює цілу серію малюнків, яку назвала “Звірі у Болотні” (1935-1941), для яких характерне біле тло, темні плями зображених звірів і птахів, пов’язаних із казковими рослинами.
Ті роки були плідними й щасливими. Її творчість надалі поступово стає різноманітнішою – Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. Але далеко не завжди експерименти з керамічними виробами були вдалими: деякі не витримували термообробки. Марії ж хотілося зберегти свої химерні візерунки – й вона стала переносити їх на папір.
Її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду, розписані рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і зеленими крокодилами, вкритими квіточками, зберігаються у Київському державному музеї народного декоративного мистецтва.
Тоді ж і прийшов перший успіх. Роботи Марії Приймаченко відібрали на Українську республіканську виставку народного мистецтва, яка проходила в Києві. Наївні, яскраві, зворушливі роботи привернули увагу журі і були відзначені дипломом 1-го ступеня. Це була перша перемога!
Сама переможниця у цей час лежала в лікарні після чергової складної операції на нозі. Плакала від болю і щастя. Одразу після цього її малюнки були представлені на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві, згодом у Ленінграді. А вже у 1937 році птахи і звірі Примаченко вражали навіть відвідувачів Першої міжнародної виставки у Парижі.  На ній Приймаченко отримала золоту медаль. Захоплюються її творамит відомі світові митці. Пабло Пікассо називав її твори “Прекрасними роботами геніальної жінки”. Марк Шагал так захопився творчістю Марії Приймаченко, що аж сам почав малювати дивних істот, що дуже схожі на звірів нашої геніальної художниці.
Таким чином її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі… Талант художниці визнаний у світі…
До художниці прийшла всесоюзна та навіть всесвітня популярність. Не могли не радувати художницю фотографії і статті в періодиці, у журналах. Музеї стали купувати малюнки Марії Приймаченко. Уже не раз її пропонували переїхати жити на постійно до Києва, але вона була змушена повернутися до рідної Болотні —доглядати за батьками, які були уже людьми похилого віку.

Зелений слон (1936), Марія Приймаченко
Чорна мавпа (1936), Марія Приймаченко

 

Повернулася додому знаною художницею, щасливою, жінкою, Та не лише радість успіху від своєї діяльності сповнював серце Марії. У цей час їй доля подарувала справжнє і взаємне кохання. Свою другу половинку, лейтенанта Василя Маринчука, який теж був родом з Болотні, рідного села Марії, вона зустріла в Києві. Щастя завжди було поряд.
Невдовзі після того, як Марія повернулася додому в Болотню, почалася війна. Василь був призваний на фронт, спочатку на Фінську війну, потім у радянсько-німецьку. Марія під своїм серцем уже виношувала сина, який народився у грудні 1941 року. Марія дала йому ім’я Федір.
Про народження сина Василь дізнався уже на фронті. Як батько дуже радів. У листі до Марії написав: “Хай син росте щасливим, а я сьогодні п’ятий раз йду в атаку”. Дуже зворушливими виявилися ці слова у листі. Адже після цього листа Марія втратила усякий зв’язок з коханим чоловіком. Не було довго жодної вістки про те, де зараз Василь, що з ним, чому не пише, не було ніяких вісток про його товаришів – усе це довго залишалося невідомим. Марія чекала, сподівалась без жодної надії. І ще її тривожили спомин про сон, який їй наснився ще до війни: весняний квітучий садок, стоїть диба, білий цвіт у землі, а коріння, як обвуглені руки, до неба моляться…   самі ж рослини росли квітами і листям до землі, а коренем догори.
Та ні, не було жодних вісток про коханого чоловіка. Здогадалася тоді художниця, що її коханий чоловік, з яким навіть не встигли розписатися, загинув на війні, так і не побачивши сина. Не прийшло навіть похоронки. Вона навіть не знатиме тепер, де шукати могилу, де похований Василь. Не знати навіть у кого можна щось про Василя питати, адже ніхто нічого не знає і нічого порадити не може, навіть якби і хтось сильно хотів. Марія вишила скатертину чорними трояндами і немов саваном застелила стіл.
Не бралася вона тепер довго до малювання, не було жодного бажання і не було настрою малювати, як і часу. Життя наче зупинилося. Залишилася Марія вдовою із маленькою дитиною на руках та старенькими батьками, а жила  у старенькій напівзруйнованій хаті, а ще недавно сподівалася якось збудувати новий будиночок. Довоєнні успіхи забулися. Марія опинилася повністю поза художнім життям. Сама країна у цей час підтримувала тільки монументальне мистецтво, що оспівує соціалістичну дійсність, змальовуючи навколишній світ згідно ідеології Комуністичної партії. Такі відомі колись і захоплюючі довоєнні твори Марії Приймаченко виявилися тепер нікому не потрібними. Не було зовсім у неї мотивації щось писати. Раніше створені роботи змушена була продавала за гріш, щоб якось звести кінці з кінцями.
Але темні смуги життя мусять колись закінчитися. Марія Приймаченко після довгої перерви непомітно із любов’ю  повернулася до творчості. Крім малювання вишивала, шила одяг. Працювала багато, несамовито.
 
Лев (1947), Марія Приймаченко
 Мало-помалу світлий образ творів Марії Приймаченко знову привернув увагу людей, картини та інші витвори знову мали попит, а про саму художницю заговорили. У 1959 році вона стала членом Спілки художників, а це не могло не відкрити для неї нових можливостей. Після публікації в газеті “Київська правда” до робіт художниці повернулася велика популярність. І ось тепер у 1961 році збулася давня мрія Марії Приймаченко – нарешті був побудований новий цегляний будинок у рідному селі за допомогою районних властей.
Марія Оксентіївна продовжувала творити, і це було її життям.
У 1960 році Марія Приймаченко була нагороджена орденом  ‘’Знак пошани’’.
Художниця у цей час (1960- 1965 роки) натхненно працює над новим циклом – “Людям на радість”, до якого увійшли роботи “Сонях”, “Синій вазон з квітами”, “Голуб на калині”, “Пава у квітах”, “Лев”. Саме за цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка у 1966 році. А у 1970 р. одержала звання заслуженого діяча мистецтв УРСР.   Була також нагороджена орденом “Знак пошани”. У 1998 Марії Приймаченко було присвоєно титул народної художниці.
Марія Приймаченко ілюструвала дитячі книжки: “Ой коники-сиваші” (1968), “Товче баба мак”, “Журавель” (обидві 1970), “Чорногуз приймає душ” (1971).
У творчість Приймаченко останніх років входять роздуми “про час і про себе”, роздуми про людську долю. У 1986 року вона створила вражаючу чорнобильську серію . Рідне село Марії Приймаченко знаходиться у 30-кілометровій зоні Чорнобиля, і серце художниці тисячами струн з’єдналося з долями близьких і рідних їй людей, що так чи інакше потерпіли від атомного лиха… Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.
Останні роки життя стара недуга скувала Марію Оксентівну, вона не підводилася з ліжка. Але продовжувала спілкуватися зі світом, не зупинялася, малювала і далі…
Ім’я великого митця золотими літерами було внесено до Всесвітньої енциклопедії мистецтва як одної із зірок першої величини, нагороджено найвищою відзнакою незалежної України – відзнакою Президента України.
Маррія Приймаченко намалювала понад 800 картин, 650 з них зберігається в Київському музеї українського народного декоративного мистецтва.
Померла геніальна художниця 18 серпня 1997 року в Києві. Похована в с.Болотня.
У Марії Приймаченко був суворий характер, проте вона людей вона любила. Зустрічала завжди їх у своїй оселі, пригощала і дарувала свої роботи. Важко полічити, скільки картин по світу розійшлося.
Художниця майже не виїжджала з рідного села, а до неї часто приїздили шанувальники її таланту. Серед них були письменники: М.Бажан, П.Тичина, А.Корнійчук, М.Стельмах, М.Вінграновський, художники: Н.Глущенко, Т.Яблонська, Г.Кальченко, співак Д.Гнатюк, режисер С.Параджанов, журналісти Г.Мєстечкін, а також акула пера Юрій Рост. Можливо це справжнє диво, але особистість Марії Приймаченко, простої селянки і водночас талановитої художниці, та її мистецтво притягували до себе багатьох видатних особистостей. Хтось приїздив через просту цікавість, хтось  через осмислення високої естетичної цінності її мистецтва, а були і такі, як от Тетяна Яблонська, через внутрішню потребу знайти джерело творчого оновлення.
По-справжньому теплі та ніжні стосунки були у художниці із сином Федором. Від матері він перейняв уміння малювати, також став відомим художником. Федір Васильович все життя прожив у рідному селі, багато років працював він лісником, також був хорошим селекціонером. Приїжджаючи на бричці до лісу, годував чи не усіх тварин, вони до нього приходили без страху. Чекали його, наче в казці, олені й лосі, а птахи зліталися і навіть сідали на руки і плечі. Не одноразово Федір казав, що мріє про час, коли нарешті заборонять рушниці.
Творчість матері стала для Федора взірцем. Він продовжує сімейну традицію в створенні казкових звірів (“Морський рак”, “Танцює лебедиха”, цикл робіт “Людина на землі”).
Стали художниками й онуки Марії Овксентіївни Петро та Іван, кожен з них працює в своїй манері, але  й далі несуть Божу іскру Приймаченків.

 Малюнки Марії Приймаченко – це наче світ в якому з надзвичайною мистецькою силою поєдналися і народнопісенний лад, ритм і колір, образ і декор. І все це у неймовірно експресивному русі, внутрішній палахкій динаміці.

 

Зображення тварин, звірів була особлива тема її творчості. Зверталася художниця до цієї тематики і в Центральних експериментальних майстернях в Києві і в подальших працях. Через таке своєрідне незвичайно гарне, близьке до дитячого відображення тварин художницізапропонували ілюструвати дитячі книжки. Вражають ілюстрації до байок Михайла Стельмаха ‘’Журавель’’ та ‘’Чорногуз приймає душ’’.
У зображеннях звірів можна помітити елементи стародавнього мистецтва (як і в теслярських виробах батька Марії). Так, на головах коней нанесена своєрідна сітка, а традиція «двочастинного» малювання тварин з визначеною лінією голови і тулуба сягає часів палеоліту.
Коли Марію питали, навіщо вона малює неіснуючих тварин і квіти, вона відповідала: “Навіщо малювати такими, які вони є — вони і так красиві, а я свої малюю на радість людям. Так хочеться, щоб більше людей дивилися малюнки і щоб всім подобалися”.
Малюючи тварин, Марія Приймаченко наче тим писала давні міфи, казки, легенди. Так, бик, обожнюваний землеробами як символ родючості, пов’язаний з небом, зображений на картині художниці у вигляді засіяної зорями істоти з короною і пишною бородою («Синій бик»). Часто у її творах з’являються коні і ведмеді — тварини, яких обожнювали наші пращури. На багатьох картинах зображені птахи — це і голуби, що за уявленнями наших предків створили світ, і павичі — персонажі давніх щедрівок, і лелеки — тотемні птахи слов’ян.
Синій бик (1947), Марія Приймаченко
Також незвичайними художниця робила підписи до своїх картин, рифмовані, казкові, інколи у них також відображався якийсь міфологічний сюжет. Ось приклади:

 

  •  “Кобра як устане, то і небо достане, а до Сонця
  • достать — треба кобрів п’ять” (за міфом, змія перетворилася на райдугу і з’єднала небо із землею);

  • “Три
  • буслики у горосі живуть у нас і досі…”

  • “Лежить ліг під яблунею, щоб яблуко само упало в рот, а воно його – в лоб”;
  • “Сорока каже: “чі-чі-чі”, Ой де ж нам спати? – На печі”;
  • Що ж нам пити? – Горілочку, Бо приїхали по дівочку.
  • Журяться рябушки: А вже скоро зима, А в нас хати нема. Обізвався зайчик – А я зими не боюся, У снігу сховаюся.
  • Куріпочки пляшуть і хліб пашуть”;

  •  “Собачка Ада не боїться гада”;
  •  “Ворон дві баби мав – обох обнімав”;
  •  “Веснянки-
  • роговички – веселії птички”.

Зустрічаються і коротенькі примовки:

Інколи художниця наче одягала на малюнках своїх звірів в якісь декоративні шати, а що це за звірі конкретно, – впізнати важко впізнати (“Чайка на гніздечку”, “Ведмеді на пасіці”, “Сороки-білобоки”). Малювала Приймаченко також тварин, яких ніколи і не бачила. На одній із робіт, датованій 1935 р., зображена мавпоподібна істота істота з обличчям людини: до 1936р. Марія Приймаченко з рідного села не виїжджала і справжньої мавпи не бачила. Малювала її з уяви. Художниця сама акцентує увагу на химерності своїх персонажів: “Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було”.

Марія Приймаченко постійно цікавилася тим, що відбувалося в світі, а те, що було у світі, позначилося на її творчості. Коли Ю. Гагарін полетів у космос, художниця створила цілу серію малюнків: “Перший птах відлетів в космос”, “Космічний кінь”, “Квіти ракети”. У 1966 р., після смерті конструктора  космічних апаратів  Сергія Корольова, який походив з України, Марія намалювала труну, вкриту українським рушником у центрі сонячного диска, і підписала “Тіло людини на Сонці. Пам’яті Корольова”. В часи холодної війни, коли світ напружено стежив за розвитком подій, вона створила цикл “Атомна війна — будь проклята вона”.
Малюючи картину за картиною, та через інші твори геніальна художниця створила власний мистецький стиль, в межах якого нескінченні варіанти декоративних, орнаментальних, жанрових і пейзажних композицій з квітами, птахами та звірами. Формат малюнків, звичайно, з часом поступово змінювався.  Так на зміну білому тлу творів 1930-х років  у 1960-ті роки прийшло кольорове. Від легкої акварелі ранніх робіт вона переходить до густої, насиченої гуаші. Проте незмінними залишаються світ образів і доведене до віртуозності поєднання пластики ліній та повнозвучності кольорів. Коли малювала картини, фарби не змішувала. Малювала  купленими пензликами, але часто робила їх власноруч із котячої шерсті.
Особливе місце в творчості художниці займають також квіти, яскраві, декоративні, незвичні за формою та кольором, вони піднесені до рівня “дива” і вплітаються в естетично-філософське трактування стосунків людини та Всесвіту.
Є відомості і про те, що Марія Приймаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі – “Крокодил”.
Марія Приймаченко  була небагатослівною, на питання відповідала короткими фразами, наче боялася сполохати буйну фантазію, яку втілювала в картинах.  Як згадує художник Володимир Ратнер, Марія Приймаченко якось сказала, що улюбленою їжею був для неї житній хліб, а також і мед.
У інтернеті, можна знайти вражаючі спогади про Марію Приймаченко, зокрема художника Андрія Пушкарьова.  У своїх спогадах художник згадує про характер та гостинність Марії Приймаченко і її сина  Федора.

Ці спогади про дивовижну сім’ю присвячую митцю, чудовій божій людині Федору Приймаченко, який 7 серпня 2008 року пішов з цього земного життя і без котрого я б не зміг познайомитись з Марією Овксентіївною Приймаченко.

Вперше я почув про Марію Приймаченко коли мені було 13 років в студії м. Терни (Кривий Ріг), керівником якої був нині відомий в Україні і за її межами художник Євген Лещенко. Часто під час занять ми зверталися до колориту, розробки плями, ритміки нашої Великої Української майстрині. Йшли роки, я переїхав до Дніпропетровська, закінчив архітектуру, з’явилася своя майстерня. Крім живопису, графіки, почав робити перші проби у витинанці. І мене не залишила мрія поїхати і познайомитися з дивовижною родиною Приймаченків. До того ж в пресі появилася стаття Ю.Роста про М.Приймаченко, про її виставку в Будинку Художників (Москва), в якій вперше побачив роботи її сина Федора Приймаченко.

Що ж це за Земля така с. Болотня Іванківського району під Києвом, яка народжує плеяду геніальних самородків, які ніде не навчалися: Марія, син Федір, В. Скопич (вчитель музичної школи).

Середина 80-х видалася багатою на значні зміни в СНД і Україні. Вперше офіційно відкривалися персональні виставки мого вчителя Ф.Гуменюка (м. Київ, м. Львів), з’явилися нові імена. Рік 1985 для мене був багато в чому сприятливим – я вирішив їхати в с. Болотню. Приїхав до Києва. У музеї декоративно-прикладного мистецтва познайомився тоді з молодими мистецтвознавцями, дізнався адресу Марії Овксентіївни і почув від них, що вона мене не прийме і, мабуть скоріш за все, вижене милицею зі своєї хатини.

У Києві в кінці листопада 1985 року стояла сльота, купив тоді вперше мною побаченого ананаса, узяв показати одні з перших своїх витинанок, старий фотоапарат ФЕД та все ж вирішив їхати. Думаю, передам вітання від їхнього вчителя Г. Синиці (тоді жив в Кривому Розі).

О шостій годині вечора я приїхав в районний центр Іванків і відразу пішов до музею Марії Приймаченко. Мене тепло зустріла директор музею і теж нагадала про суворий характер Марії Овксентіївни. Вона розповіла, що останнім часом хтось підсунув художниці флюорисцентну гуаш і вона, на жаль, зараз іноді використовує її в деяких деталях, наприклад, дзьоб у Птаха, у деяких квітах і так далі.

Транспорт до села Болотня не ходив, і я думав переночувати в райцентрі, а вранці поїхати. Але на щастя до села їхала бричка, заправлена парою конячок і мене узяли підвезти. До села Болотні ми поїхали крізь ліс з величезних сосен. Падав сніг, сутеніло, стояла чудова зима.

Доїхали до села. Як мені і говорили, садибу Приймаченко всі знали. Мене висадили біля ЇЇ воріт. Я хвилювався. Зайшов у двір. І навіть взимку було видно, що навколо хати чудовий сад. Мене зустрів здоровий як ведмідь чоловік з піратською усмішкою, без передніх зубів, в кожусі. Це і був Федір Приймаченко. Зайшли до літньої веранди, тут найчастіше і працювали Марія, Федір і онуки. Потім в сіни і, нарешті, в маленьку кухню. Тут я вперше і побачив Марію Овксентіївну. Вона стояла, спершись на бильце свого ліжка і на милицю в правій руці. Над ліжком висіла велика картина, написана олією, чорно-білий птах. Це робота Федора, яку часто друкували в різних виданнях і в «Літературній газеті» в статті відомого московського журналіста Юрія Роста про сім’ю Приймаченків. У маленькій кухні було тепло, горіла піч.

– Навіщо Ви приїхали? – гнівно запитала Марія, замахнувшись на мене милицею.

– Мама, мама, тихо, тихо! Раз чоловік їхав за 500 кілометрів, значить йому це було потрібно – заспокоював її Федір.

Через 5 хвилин Марія Овксентіївна заспокоїлася, змінивши гнів на милість і голос її став тихий, зворушливий. Я передав їй привіт від Г. Синиці, показав свої витинанки, розповів, як вони ріжуться.

– Які є талановиті люди – говорила Марія.

Тут вже я здивувався і зніяковів. Тим більше зараз, через 25 років своєї творчої праці, критично розуміючи цінність перших своїх творів. Мабуть Марія цінувала просто Божий дар в кожній творчій людині. Потім я дізнався, що з численних гостей-художників ніхто нічого зі своїх робіт їй не показував. Спершу мене уразив місцевий діалект, який дуже відрізнявся від київського. Я тоді українською не спілкувався, а приїхавши з бандитського Кривого Рогу, де взагалі в школах і на вулицях переважав кримінально-блатний жаргон, я не все міг зрозуміти. До того ж у Марії і Федора був невеликий дефект мови.

Федір насипав велику миску молочної локшини, яку я з дитинства не любив, дав мені ложку, і ми їли з однієї тарілки. «Я люблю щоб всі їли!» Цей вираз впродовж 2-х днів я чув від Федора разів п’ять. Виявляється, він працював лісником і коли приїжджав на бричці в ліс – годував всіх тварин. До нього приходили олені і лосі, а птахи зліталися і сідали на плечі, руки і голову. Ще він говорив, що якби був президентом, заборонив би всі рушниці. Він був чудовим селекціонером. За багато кілометрів до нього з’їжджалися знавці-садівники. Він нікому нічого не продавав. «Заходьте, їжте!» – запрошував в свій сад. Увечері Федір закинув у піч біле насіння і, сидячи на підлозі, різав гарбузи і буряки. «Андруша, я люблю колір – як бурак» – говорив він мені. Розрізали ананас. Для мене і для них це була новина. Марія стояла весь вечір спершись на бильце свого ліжка. Ми розмовляли – я запитував – вона відповідала.

Згадувала роки, коли в Києві разом з відомими майстринями працювала на фабриці з розпису посуду. Сідали в коло, співали пісні, спілкувалися. Це були її найкращі роки життя. Була з ними і Ганна Собачко-Шостак, але відношення до неї все ж таки було, як до панночки (Ганна починала творчий шлях з розпису тканини на приватній ткацькій фабриці свого батька). За радянських часів Ганна була соціально «не своя». Вчителя свого Г. Синицю поважали, але не подобалося дівчатам, що він знімав зі стін і ховав свої картини, коли до нього приходили гості. Скаржилася на людей, гостей, на їхню байдужість до неї і до її проблем. Не називатиму імена творчої еліти Києва і Львова (режисери, письменники, художники), які приїжджали тільки для того, щоб взяти що-небудь з її робіт. Марія розповідала, що одного разу, коли у неї була висока температура і жар, приїхали дві Волги. «Ви нам не потрібні, нам ваші роботи потрібні». Проходили в кімнати, все фотографували…

Цікаво вона починала малювати. «Спочатку я складаю план» – тобто робила малюнок олівцем. Потім закрашувала фон і тільки потім переходила безпосередньо до відтворення образу. Говорили ми і про війни, і про ядерні бомби і про багато чого іншого.

Поклали мене спати в другій кімнаті, а біля ліжка, в ногах, лежав стіс робіт Марії – гуаші на картонах, від підлоги сантиметрів 80. Зараз ці твори займають почесні місця приватних колекціях, в музеях України і всього світу. Деяких гостей – особливо «своїх» клала на сіні на печі. Юрій Рост, зазвичай, спав там. Федір згадував статтю в літературній газеті Ю. Роста, де автор написав, що Федір в останню мить зістрибнув з потягу Київ-Москва, оскільки ніколи не їздив на потязі і боявся. Насправді у Федора було запалення у вусі і він терпів дикий біль, через що і не потрапив до Москви на виставку родини Приймаченків. Відразу опинився на операційному столі, відмовився від наркозу, терпів біль. Тільки потім лікарі дізналися, хто до них потрапив у лікарню, все закінчилося успішно.

Вранці Федір виніс три маминих роботи і сказав, що Марія Овксентіївна хоче одну мені подарувати, на мій вибір. Я і мріяти не міг, що приїду додому з картиною Марії Приймаченко. Вибрати було важко, особливо між фіолетовим фантастичним звіром і «Бусліком в горосі». Але все таки оптимізм і радісні фарби буслика перемогли. Марія підписала – «Дару на довгу згадку Андрію на щасьця щоб було 5 сінов. 1985 р. «Буслік у горосі» М.П.».

Ну ось, а у мене поки одна дочка. Підписувала вона мені це простим олівцем на сірому картоні. Я дістав їй синій фломастер. Марія здивувалася, як гарно пише. Я був теж здивований, виявилося, що вона не бачила фломастерів. Зі Спілки Художників, членом якого вона була, ніхто ніколи їй їх не привозив, набір я їй залишив.

Вранці Марія говорила, що відразу людину не взнаєш, що коли вона помре, всі на світі про неї почують. Говорила, коли я від неї поїду, щоб передав вітання Пікассо – цей художник дуже мене поважає. Довелося відповісти, що Пікассо жив в Парижі, до того ж – нещодавно помер. Але Марія мала рацію – Пікассо з усіх художників СРСР схиляв голову перед талановитим московським малювальником А. Звєрєвим і «Геніальною українською селянкою».

Потім мене довго проводжав Федір по селу. Всю дорогу до Києва було відчуття ейфорії від побачених нових робіт, бесід, подарунку. У метро я боявся, щоб в натовпі не пом’яли мені роботу Марії. З роками мені багато разів пропонували продати роботу Приймаченко. Відразу, як тільки я приїхав до Дніпропетровська з села Болотня, і в голодні 90-і роки, коли ми виїжджали на р. Оріль і вижили тільки завдяки полтавським селам. Пропозиції надходять навіть зараз, коли я став вже успішним і забезпеченим художником. Тільки ціни пропонують вже інші. Але хто ж продасть цю зустріч, пам’ять, ще і з таким написом-побажанням від Марії Приймаченко «Щоб було 5 сінов». Може вони ще коли-небудь будуть?

Було розміщено за таким лінком: http://artvertep.com/print?cont=8355 

Вклад геніальної художниці в український і світовий живопис є неоціненний, його не можуть забути теперішнє і майбутнє покоління.

Галя і козак (1947), Марія Приймаченко
Лісова птиця зі своєю дитиною (1961), Марія Приймаченко
Жоржини у синій вазі (1965), Марія Приймаченко
Два орли-соколи на могилі (1965), Марія Приймаченко
Квіти за мир (1965), Марія Приймаченко
Морська чайка у своєму гнізді (1965), Марія Приймаченко
Собака-красуня (1964), Марія Приймаченко
Морські артисти (1961), Марія Приймаченко
Дівчина-українка (1965), Марія Приймаченко
Сороки-Білобокі (1967), Марія Приймаченко
Звірі в гостях у лева (1963), Марія Приймаченко
Котячий цар (1976), Марія Приймаченко
Дикий чаклун (1977), Марія Приймаченко
Кочубарики (1987), Марія Приймаченко
Лев зламав дуба (1963), Марія Приймаченко
Соняшник та горох (1962), Марія Приймаченко
Дві синички (1986), Марія Приймаченко
О, таки снився четвертий блок… (1988), Марія Приймаченко
Під тим дубом криниця стояла (1968), Марія Приймаченко
Пастушки (1959), Марія Приймаченко
Галочка літає, господаря шукає” (пам’яті Валерія Ходимчука) (1986), Марія Приймаченко
Дика курка у винограді (1962), Марія Приймаченко
Чорний звір (вважається написаною  у 1963 р.), Марія Приймаченко
 
Маруся кужіль пряла (1968), Марія Приймаченко
 
Українські танцюристи (1963), Марія Приймаченко
 
Рожева Мавпа (1936), Марія Приймаченко
Театр “Запорожець за Дунаєм” (1936), Марія Приймаченко
Театр “Запорожець за Дунаєм” (1936), Марія Приймаченко
Наїзниця (1937), Марія Приймаченко
 
 
Звірі судяться (1937), Марія Приймаченко
Мавпочка і окуляри (1937), Марія Приймаченко
Слон (1937), Марія Приймаченко
 
 
Лісовий павич (1962), Марія Приймаченко
 
 
Пташка (1962), Марія Приймаченко
Кінь стоїть сумує (1962), Марія Приймаченко
Жар-птиця в квітах (1962), Марія Приймаченко
Соняшник із бджолами (1962), Марія Приймаченко
Соняшник життя (1963), Марія Приймаченко
 
Волошки у синій вазі (1962), Марія Приймаченко
 
Квіти соняшника (1965), Марія Приймченко
Рожеві квіти у синій вазі (1965), Марія Приймаченко
Квіти у вазі (1967) Марія Приймаченко
Ведмеді на пасіці (1965), Марія Приймаченко
“Я з тобою, Іванко, не нажилася…”(1966), Марія Приймаченко
 
Лежебока ліг під яблунею… (1968), Марія Приймаченко
Ялинкові квіти (1969), Марія Приймаченко
 
Павичі в кольорах (1971), Марія Приймаченко

Сидить баба на печі, пряде кужель (1969), Марія Приймаченко
Весілля (1971), Марія Приймаченко
Молодий ведмідь по лісу ходить (1971), Марія Приймаченко
Сватає Іван Галю (1972), Марія Приймаченко
Лісовий павич (1962), Марія Приймаченко
Хлопець оре (1972), Марія Приймаченко
Моя мила бригадира полюбила (1972), Марія Приймаченко
Свято (1972), Марія Приймаченко
Звір гуляє (1971), Марія Приймаченко
Весілля (1972), Марія Приймаченко
Гороховий звір (1977), Марія Приймаченко
Квіти (1971), Марія Приймаченко
Звірячий цирк (1977), Марія Приймаченко:
Червоні маки (1982), Марія Приймаченко
Бичок-третячок (1984), Марія Приймаченко
Три діда (1984), Марія Приймаченко
 
Загроза війни (1986), Марія Приймаченко
Мільярд років пройшло, а таких мавп не було (1986), Марія Приймаченко
Дика видра пташку схопила (1987), Марія Приймаченко
Їде осінь на коні (1984), Марія Приймаченко

Syla.news

СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

Світ належить українцям. Юрій Кондратюк

Ім’я нашого земляка Юрія Кондратюка золотими літе­рами написане в залі слави Космічного музею НАСА в США (Аламатордо). Його ім’ям у світовій науці названо трасу, яка вперше привела людину на Місяць, і кратер на  зворотному боці цього супутника Землі.

(більше…)

СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

Світ належить українцям. Міла Йовович

Мілу Йовович часто називають втіленням американської мрії. ЇЇ біографія розповідає про успішну зірку кінематографа та справжню гордість українців. Це й не дивно, адже Міла Йовович — киянка. Біографія Міли починалася як історія звичайної дівчинки. І, можливо, її життя склалося б зовсім інакше, якби мама не наважилася вивезти її в Сполучені Штати Америки. Адже саме там Міла змогла повністю розкрити свій талант. А так, хто знає, що було б з Йовович, якби вона залишись на Батьківщині.  Проте, яка б не була біографія, Міла Йовович все одно залишається талановитою актрисою. Але варто погодитися, що в Америці Міла мала більше можливостей стати всесвітньо відомою зіркою. Її біографія підтверджує цей факт. Але все ж варто по порядку згадати про всі факти з її життя і почати, звичайно ж, з народження.

(більше…)

СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

Львів’янин, який змушував посміхнутись

Справжнім символом львівського гумору та художньої карикатури свого часу став Едвард Козак – уродженець Львівщини, життя якого тісно пов’язано зі Львовом, Віднем та США. На жаль, більшість львів’ян і сьогодні досить мало знають про свого визначного земляка, який навіть в еміграції намагався підтримувати українську культуру. Сьогодні пропонуємо вам познайомитись з життям та чудовою творчістю Едварда Козака – львів’янина, який піднімав настрій не одній людині.

(більше…)

СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

Світ належить українцям. Ігор Сікорський

Людина, яка втілила мрію Леонардо да Вінчі…

Про це інформує “КПІ“.

Хлопчик любив слухати розповіді мами про нескінченність Всесвіту, загадковість зірок, про таємниці морів і океанів, про дивовижний і цікавий світ, що далеко простягався за стінами київського помешкання. Але найбільше вражали уяву хлопчика розповіді про генія ХV століття Леонардо да Вінчі та про його ідею створити «залізного птаха» – літаючу машину, що мала підніматися в повітря під дією потужного гвинта без будь-якого розгону.

Якось після читання роману Жуля Верна «Робур-завойовник» хлопчикові наснилося, начебто він перебуває на борту летючого корабля. Ніби заходить до розкішного салону, з вікон якого далеко внизу видно море, острів із зеленими пальмами. Хлопчик тоді ще не знав, що сон здійсниться за тридцять років – усе це він побачить на борту власноруч спроектованого літака-амфібії…

Звали хлопчика Ігор Сікорський. Йому поталанить утілити в життя більшість дитячих мрій і стати однією з найяскравіших постатей XX століття – відчайдушним пілотом перших літаків, творцем цілого покоління не бачених раніше «залізних птахів», мислителем і філософом, людиною, яка через п’ять століть втілить мрію великого Леонардо да Вінчі…

Сім’я

Родину Сікорських добре знали в Києві. Насамперед завдяки батькові – Івану Олексійовичу, видатному психіатрові, наукові роботи якого не втратили значення і до сьогодні. Доктор медицини, член наукових товариств кількох країн, багатолітній завідувач кафедри Київського університету Святого Володимира, засновник і редактор журналу «Вопросы нервно-психической медицины и психологии», він устигав іще й активно займатися громадською діяльністю. Брав участь у духовно-релігійному житті Києва, оскільки як син і онук православних священиків свого часу закінчив духовне училище і семінарію. Видатний художник Віктор Васнєцов увічнив риси Івана Сікорського у розписах Володимирського собору, обравши його моделлю для образу Святого Іоанна Предтечі.

Ігор Сікорський народився 6 червня (25 травня за ст. ст.) 1889 року. Дуже важливу роль зіграла в його житті мати – Марія Стефанівна. Вона була високоосвіченою жінкою, але своє життя присвятила родині, в якій, окрім Ігоря, було ще четверо дітей. Їй дім Сікорських завдячував особливим затишком і творчою атмосферою, яка так потрібна для гармонійного розвитку непересічних особистостей. Дитячі роки майбутнього авіаконструктора були осяяні світлом культури, мистецтва і глибоких знань про навколишній світ, які дала йому його родина і які визначили всю його подальшу долю.

Роки навчання

У 1900 році Ігор Сікорський вступив до Першої київської гімназії – найстарішого київського навчального закладу із чудовими педагогічними традиціями. У різні роки її випускниками були видатний художник Микола Ге, дослідник Києва Микола Закревський, літератор і державний діяч Анатолій Луначарський, учений-економіст Микола Бунге, письменники Костянтин Паустовський і Михайло Булгаков та багато інших видатних особистостей. Проте освіта в класичних гімназіях була суто гуманітарною, а хлопця вабили точні науки. Старший брат Ігоря Сергій навчався в Морському кадетському корпусі у Санкт-Петербурзі і багато розповідав про цей привілейований навчальний заклад, який за два століття існування закінчили видатні флотоводці, морські інженери й учені, чиї імена золотом вписані в історію Російської імперії. Тож батьки вирішили віддати туди й молодшого сина.

Навчання в Морському кадетському корпусі для Ігоря було успішним, але він швидко зрозумів, що військова кар’єра, нехай і пов’язана зі службою на морі, його не приваблює. Тим часом остаточно визначилося коло його інтересів: він намагався відстежувати всі новинки, які з’являлися в технічних галузях, у позаурочний час часто щось конструював чи майстрував у навчальних майстернях. А після появи газетних повідомлень про перші польоти американців – братів Райт рішення визріло остаточно: він хоче будувати аероплани і літати на них. Тому після закінчення в 1906 році загальних класів він залишив корпус із наміром вступити до навчального закладу, де можна було б здійснити ці мрії. Втім, у Росії таких іще не було. До того ж у зв’язку з революційними подіями 1905 року більшість вищих навчальних закладів у країні були тимчасово закриті. Батьки вирішили направити сина вчитися за кордон – професор Київського університету таку можливість мав.

Ігор Сікорський від’їжджає до Парижа, де починає опановувати науку в технічній школі Дювіньйо де Ланно. Однак рівень навчання його не задовольняє і за шість місяців він повертається додому, де вступає до Київського політехнічного інституту імператора Олександра ІІ.

КПІ, заснований у 1898 році за зразком паризької Еколь Політекнік, був вищою технічною школою нового типу, де студенти отримували глибоку природничо-наукову фундаментальну підготовку з математики, фізики, хімії, інших дисциплін, на яких будувалося викладання загальноінженерних курсів. Навчання поєднувалося з професійно-практичною роботою на виробництві та в лабораторіях. Усіляко заохочувалася науково-дослідна та практична робота викладачів і студентів у профільних наукових гуртках. Від самого початку інститут мав чотири відділення: механічне, хімічне, інженерно-будівельне та сільськогосподарське. Але вже у 1899 році викладачі виступили за створення п’ятого – повітроплавного відділення.

Очолив ці починання один з найбільших у ті часи київських ентузіастів авіації професор Микола Артем’єв, талановитий учень Миколи Жуковського. Відкрити відділення тоді не вдалося, тож з його ініціативи в 1905–1906 роках при механічному відділенні КПІ було організовано повітроплавну секцію з відділами аеропланів, гелікоптерів, орнітоптерів і двигунів. Секція стала фактично головним науково-дослідним і конструкторським осередком авіації в Російській імперії. Недарма ж за період 1909–1912 років київські ентузіасти створили близько 40 різних типів літаків – більше, ніж було створено в іншому центрі російської авіації – Санкт-Петербурзі. Природно, що активним учасником гелікоптерного відділу став Ігор Сікорський.

Перші конструкції

Уже влітку 1908 року студент Сікорський почав працювати над розробкою та спорудженням свого першого вертольота. Роботи велися на подвір’ї батьківської садиби та в авіагаражі КПІ. Ігор гостро відчуває нестачу двигуна необхідної потужності. У січні 1909 року він виїжджає до Парижа, щоб ознайомитися з набутим там досвідом та придбати двигун. Слід віддати належне його батькові: він розуміє, що справа, за яку взявся його молодший син, – не тимчасове захоплення, тому не лише допомагає йому грошима, а й благословляє на подальшу роботу. Рекомендаційного листа до одного з найвідоміших на той час авіаторів Фердинанда Фербера дає йому професор КПІ, автор конструкцій перших вітчизняних планерів Микола Делоне. Саме Фербер став першим льотним інструктором Сікорського і порадником у виборі необхідних матеріалів і обладнання. Після трьох місяців перебування у Франції Ігор Сікорський повернувся додому, не тільки з новими знаннями та літературою, а головне – з двадцятип’ятисильним двигуном «Анзані» для свого гвинтокрила.

Але, на жаль, перший вертоліт так і не зміг здійнятися в повітря. Втім, його випробування виявили багато особливостей, на які треба було зважати при проектуванні подібних апаратів. Врахувавши результати випробувань і знову відвідавши Париж, навесні 1910 року Ігор Сікорський створює свій другий вертоліт. Однак і він не зміг злетіти. Річ була не в помилках і похибках розробника, а у відсутності двигуна необхідної ваги та потужності. Молодий конструктор розумів це і паралельно із гвинтокрилом почав розробляти свій перший аероплан. Разом зі своїм товаришем по інституту Федором Билінкіним він очолив колектив однодумців. Молоді ентузіасти організували авіамайстерню у двох спеціально для цього збудованих ангарах у КПІ і на Куренівці. Добровільними помічниками авіаконструкторів стали їхні однокашники – студенти. Для роботи були найняті й робітники – бляхарі, теслярі, слюсарі. Результатом спільної творчості Билінкіна, Сікорського та ще одного політехніка – Василя Іордана, стали літаки БіС-1 і БіС-2. Серед виробів майстерні Билінкіна і Сікорського були й аеросани власних конструкцій, які 1909 року викликали захоплення в киян на спортивному святі на печерському іподромі. За певний час Билінкін відійшов від активної конструкторської діяльності, майстерні перейшли у повне розпорядження І.Сікорського. Саме тут були збудовані його машини, які вже впевнено літали: С-3,С-4, С-5 і рекордний С-6.

Спорудженню останнього передували перші аеродинамічні досліди, які Сікорський проводив на саморобній установці. Їхні результати було враховано при конструюванні та виготовленні гондоли для пілота з пасажирами, шасі, бензобаків і радіатора, що вкупі з використанням потужного 100-сильного двигуна «Аргус» дало Сікорському змогу побити 29 грудня 1909 року світовий рекорд швидкості – 111 км/год. Пілотував свої аероплани Сікорський власноруч. Рекордами відзначилася й наступна розробка молодого конструктора – С-6А.

Спираючись на фундаментальні базові та глибокі інженерні знання, які Ігор Сікорський отримував у КПІ, він послідовно розробляв власну теорію побудови літальних апаратів. В її основу було покладено оригінальний спосіб попереднього обрахування льотних якостей майбутньої машини. Це давало конструкторові змогу завчасно визначити в загальному вигляді всі основні якості та характеристики аероплана – його горизонтальну та вертикальну швидкості, час і дальність розбігу тощо. Аероплани, створені Сікорським у Києві, підтвердили на практиці правильність його підходу, розрахунків і графічних побудов.

У квітні 1912 року літак С-6А було показано на Московській виставці повітроплавання, де він отримав Велику золоту медаль. Російське технічне товариство нагородило І.Сікорського медаллю «За корисну працю в повітроплаванні та за самостійну розробку аероплана своєї системи, яка дала чудові результати».

Головний конструктор

Саме після цього студента КПІ Ігоря Сікорського запросив на роботу видатний організатор промисловості тих років, голова правління Петербурзького акціонерного товариства «Русько-Балтійський вагонний завод» (РБВЗ) Михайло Шидловський. Молодий авіатор став головним конструктором авіаційного відділення цього уславленого підприємства.

Із цим підприємством пов’язані найвищі досягнення І.Сікорського в авіабудуванні в Росії. Тут він зміг реалізувати свою ідею збільшити потужність і підвищити надійність та безпеку літаків шляхом їх оснащення кількома двигунами. У перші десятиліття ХХ століття таке рішення вважалося воістину піонерським. У короткий термін споруджуються багатомоторні аероплани «Гранд» і «Руський витязь», які стали попередниками грандіозного чотиримоторного «Іллі Муромця», якому судилося стати найкращим літаком Першої світової війни. Тут було розроблено його озброєння, сформовано бойове з’єднання цих велетнів – Ескадру повітряних кораблів – та організовано навчання їхніх екіпажів.

Слід зауважити, що спочатку Державна дума всіляко противилася виділенню коштів для закупівлі цих літаків військовим відомством. Приводом для відмови була поширена думка, що такий величезний апарат не зможе піднятися вище ніж на 1000 метрів. У відповідь Сікорський запросив у політ п’ятьох думців і з ними на борту встановив новий світовий рекорд висоти – 2000 метрів! А найбільших песимістів переконав наддалекий переліт, здійснений особисто Сікорським разом із трьома членами екіпажу в червні 1914 року за маршрутом Петербург–Київ–Петербург.

Ранок 17 червня 1914 року (за ст. ст.) видався в Києві похмурим. Важкі хмари майже чіплялися за старовинні дзвіниці й, здавалося, ось-ось проллються на землю рясним дощем. Однак погана погода не завадила кільком десяткам членів Київського товариства повітроплавання, студентам і викладачам КПІ та журналістам зібратися на Куренівському летовищі. Усі напружено вдивлялися в низьке небо. Нарешті здалеку долинув джмелиний спів двигунів – і раптом із попелястого киселю хмар виринув аероплан небаченої до того конструкції. Він швидко наближався й помітно збільшувався в розмірах так, що вже ясно можна було розрізнити всі його чотири мотори й оцінити всю міць і потужність цього величезного рукотворного птаха. Літак описав над аеродромом велике коло і м’яко приземлився. Закінчився перший етап перельоту «Петербург–Київ».

Другий його етап – переліт з Києва до Петербурга – розпочався 29 червня і з однією проміжною посадкою для дозаправлення тривав трохи більше чотирнадцяти годин. На льотному полі у Санкт-Петербурзі відважних пілотів особисто зустрів і привітав сам російський Імператор – цар Микола II. Громадськість і преса велемовно вітали розробника «Іллі Муромця» та учасників перельоту, адже всьому світу були доведені переваги багатомоторних машин і те, що саме вони визначать майбутнє авіації. Крім того, було набуто першого досвіду польоту в поганих погодних умовах за приладами. Утім, справжню важливість події вже затьмарювало гнітюче передчуття Першої світової війни…

Перша світова

Під час Першої світової війни на озброєнні російської армії були не лише багатомоторні «Муромці», а й інші аероплани Сікорського: легкі винищувачі, морський розвідник, легкий розвідник-винищувач, двомоторний винищувач-бомбардувальник і штурмовик – практично повний парк усіх типів військових літаків. При цьому робота над удосконаленням «Муромців» тривала. Корективи в конструкцію вносилися за результатами бойового застосування аеропланів та з урахуванням побажань екіпажів. Саме тому значну частину свого часу Сікорський проводив не на заводі, а безпосередньо в районах бойових дій. Відомо, що С-22 (офіційна назва «Іллі Муромця») мав понад два десятки модифікацій. Їхні характеристики вражали сучасників: розмах верхнього крила («Ілля Муромець» був біпланом) сягав 32 метрів, довжина фюзеляжу в різних модифікаціях коливалася від 17,1 до 23,5 метра, злітна вага – понад 5 тонн, швидкість у горизонтальному польоті – 140 км/год, висота польоту – 4 тис. метрів. «Муромці» мали спеціально сконструйовані підвісні пристрої для бомб, обладнувалися спочатку механічним, а згодом і електричним бомбоскидачем та оптичним прицілом. За архівними даними, усього, на замовлення військового відомства, було збудовано 85 таких машин.

Еміграція

Аж раптом усе зруйнувалося. Вже після лютневих подій 1917 року робота РБВЗ почала гальмуватися і за якийсь час практично зупинилася. Згодом більшовицька влада ухвалила рішення згорнути авіапромисловість у країні. Невдовзі таке ставлення з боку влади до розвитку власної авіаційної промисловості зазнало істотних змін, але час і, головне, багато кваліфікованих кадрів було частково втрачено: хтось мусив просто виживати і залишив авіацію, когось було репресовано, хтось виїхав за кордон. Серед останніх був і Ігор Сікорський.

З-поміж причин, які змусили його залишити вітчизну, була й реальна загроза арешту та репресій. Ігоря Івановича вже таємно попереджали про це, оскільки його батько за своїми поглядами був послідовним монархістом, а після відомої справи Бейліса, в якій як експерт підтримав сторону обвинувачення, зажив слави відвертого реакціонера. Не дивно, що він потрапив до проскрипційних списків, і його арешт був лише справою часу. Але «надзвичайка» запізнилася: напередодні арешту Іван Сікорський помер, і коли «люди в шкірянках» прийшли по нього, то побачили лише домовину на столі…

Старший брат відомого конструктора після закінчення Морського корпусу був «царським» офіцером і служив у військово-морському судовому відомстві, що само по собі звучало тоді як вирок.

Сам Ігор Іванович у 25 років став кавалером ордена Святого Володимира IV ступеня, що за значенням дорівнював ордену Святого Георгія, й неодноразово відзначався іншими царськими нагородами.

На чужині

У березні 1918 року Ігор Сікорський виїхав до Франції. Втім у понівеченій війною країні було не до нових авіаційних проектів. Роботи майже не було, тому за якийсь час Сікорський вирушає до Сполучених Штатів.
Невимовно тяжкими були перші роки життя Сікорського в Америці. Авіаційна промисловість скорочувалася і тут. Навіть у відомих підприємств замовлень було обмаль. Урешті-решт відомому конструкторові вдалося влаштуватися викладачем математики в одній із вечірніх шкіл для російських емігрантів у Нью-Йорку. Паралельно він став читати лекції про авіацію та її перспективи в різноманітних громадських організаціях, а також розпочав роботу над розробкою пасажирсько-вантажного літака.

Невдовзі його ентузіазм надихнув невеличку групу співвітчизників, які вирішили побудувати цей літак, – і в березні 1923 року для реалізації задуму було створено компанію Sikorsky Aeroengineering Corporation. Усі її засновники були вихідцями з Росії. Виробничі площі винаймали у птахоферми в Лонг-Айленді – передмісті Нью-Йорка. Джерелом багатьох деталей і матеріалів стало автомобільне звалище. Коштів на спорудження літака увесь час бракувало, і тому засновники компанії оголосили передплату на її акції серед своїх земляків. У найскрутніший момент надав допомогу ще один великий співвітчизник – композитор Сергій Рахманінов, який придбав акцій на п’ять тисяч доларів – доволі значну як на ті часи суму, і навіть погодився в рекламних цілях обійняти посаду віце-президента компанії. Завдяки цій допомозі ентузіастам вдалося винайняти більш зручне приміщення для роботи – справжній ангар на розташованому неподалік аеродромі.

Спорудження першого на американській землі літака Ігоря Сікорського S-29A («A» означало «американський») було закінчено в 1924 році. Випробовував нову машину сам конструктор. Літак вийшов напрочуд вдалим, з хорошими характеристиками: міг перевозити до 1900 кг корисного вантажу, мав непогану крейсерську й невелику посадочну швидкості, що давало змогу використовувати як летовище невеликі майданчики. У 1927 році літак було продано відомому льотчикові й бізнесмену Роско Тернеру, який здійснював чартерні перевезення по всій країні. Він згодом перепродав літак одній з голлівудських кіностудій, де його зняли в кінофільмі про повітряні баталії Першої світової війни.

Літак S-29А був збудований в єдиному екземплярі, проте дав фірмі змогу поліпшити фінансове становище і стати відомою у промислових колах Америки. Завдяки цьому впродовж трьох наступних років було розроблено проекти ще п’яти літаків, чотири з яких були споруджені. З-поміж них варто виділити пасажирський літаючий човен Сікорського S-38, який випускався в кількох модифікаціях і забезпечив «російськими крилами» розвиток транспортної мережі всього Американського континенту. Літак продавався настільки успішно, що компанія змогла придбати ділянку землі в Статфорді (штат Коннектикут), де в короткі строки було побудовано сучасний авіабудівний завод – підприємство, яке швидко стало відомим усьому світові. Справжнім шедевром тих часів стала чотиримоторна амфібія Сікорського S-40, спроможна перевозити 40 пасажирів на відстань до 800 км або 24 пасажири – на 1500 км. До речі, саме на борту цього велетня Ігор Сікорський наяву побачив картини зі свого дитячого сну про море…

Знову вертольоти

Ще з початку 30-х років Сікорський одночасно з розробкою нових літаків знову почав займатися вертольотами. Тоді у країнах – лідерах світового авіабудування були створені й випробувані перші працездатні конструкції. Особливо великих успіхів домігся німецький авіаконструктор Г.Фокке, чиї гвинтокрили навіть були випущені невеличкою серією. Такі успіхи держави-потенційного конкурента не пройшли повз увагу американського уряду, і в 1938 році Конгрес США ухвалив «білль Дорсі» (за прізвищем конгресмена від Пенсильванії Ф.Дорсі). Цим документом передбачалося виділити 3 млн доларів на створення вертольотів для американської армії.

Якраз тоді І.Сікорський уже закінчував чорнове опрацювання конструкції свого гвинтокрила і був готовий розпочати виготовлення його експериментального зразка. Він розумів, що поперечна схема, яку використовував Фокке для поліпшення характеристик апарата і яку намагалися повторити у своїх розробках більшість конструкторів з різних країн, не має майбутнього. Сікорський залишався вірним одногвинтовій схемі із хвостовим рульовим гвинтом, над якою почав працювати ще в КПІ. Саме ця схема врешті-решт стала панівною у світовому вертольотобудуванні. Вже у вересні 1939 року конструктор сам узявся провести випробування експериментального вертольота VS-300 (S-46). Кожний політ приносив нову інформацію про те, як поводить себе в повітрі такий апарат і що ще слід зробити, аби він став надійним і безпечним. Робота над цим вертольотом забезпечила й створення гвинтокрила XR-4 (VS-316), який успішно пройшов усі випробування і був прийнятий у 1942 році на озброєння армією США. Показово, що машину ввели в експлуатацію всього лише через 14 місяців після укладення угоди про її розробку!

Після модернізації та обладнання цього вертольота потужним двигуном у 180 кінських сил він у двох модифікаціях – YR-4A та YR-4B – випускався і використовувався військами до кінця війни не лише у США, а й у Великій Британії. А на початку 1944 року вертольотчики в надзвичайно важких погодних умовах уперше в історії взяли участь в операції з урятування моряків з американського есмінця «Тернер», який був потоплений німецьким підводним човном.

Лідери світового ринку

Після війни у США розпочався справжній вертолітний бум. Було організовано понад 340 фірм, які взялися за розробку гвинтокрилих машин для різноманітних потреб. Однак фірма Сікорського виграє конкурентну боротьбу і стає визнаним лідером не лише американського, а й світового ринку. Її гелікоптери широко використовуються в армії, береговій охороні та цивільному житті. Особливо ефективні вони в пошуково-рятувальних та санітарних роботах. Це повністю відповідає погляду на цю техніку самого конструктора: саме рятування людей, а не участь у бойових діях вважав Ігор Сікорський головним завданням вертольотів. Недарма ж, за свідченням його сина Сергія Сікорського, вертольоти батька врятували понад півтора мільйона людських життів.

Величезним успіхом компанії стала розробка гелікоптера S-55, який випускався понад 12 років не лише в США, а й, за ліцензіями, у Великій Британії, Франції та Японії. Саме ця машина Сікорського стала першим в історії авіації гвинтокрилом, який у 1952 році здійснив трансатлантичний переліт.

Нові машини виходили з цехів компанії практично щороку. Це були гелікоптери для різноманітних потреб – від бізнесових «повітряних мотоциклів» до найбільшого у світі вертольота з поршневими двигунами S-56, який міг при трьох членах екіпажу нести корисне навантаження в чотири тонни.

Останнім із вертольотів, розроблених особисто Сікорським у 1954–1955 роках, був S-58. За своїми характеристиками він перевершував усі гвинтокрили першого покоління. Його численні модифікації експлуатувалися як у військових, так і в цивільних цілях майже в п’ятдесяти країнах світу. Кілька країн купили ліцензії на їх виробництво. Багато цих машин використовують і донині.

У 1957 році Ігор Сікорський пішов з посади головного конструктора фірми, залишивши за собою обов’язки технічного консультанта. Компанія перебувала в розквіті, випускаючи щомісяця по 45–55 гелікоптерів. Її заводи були обладнані за останнім словом техніки, розроблялися нові конструкції. Машинам фірми Сікорського належала більшість світових рекордів, у тому числі абсолютних. Корпорація Sikorsky Aircraft посіла одне з чільних місць у світовому вертольотобудуванні й по праву займає його до сьогодні…

Інший Сікорський

В Україні Ігор Сікорський знаний нині як геніальний авіаційний конструктор, «батько світового вертольотобудування». Значно менше знають на Батьківщині про його релігійно-філософську творчість. Найбільш відомою з його праць у цій царині є невеличка книжка «Послання молитви Господньої», яка присвячена аналізу молитви «Отче наш». Уперше вона вийшла друком ще в 1941 році, потім перевидавалася ще двічі. В ній онук православного священика й глибокий мислитель Ігор Сікорський, на продовження майже двохтисячолітньої богословської традиції, аналізує з позицій сьогодення кожне слово Господньої молитви й розповідає сучасному читачеві про її вічну актуальність і неперебутню цінність для душі християнина.

Не можна не згадати й про громадську діяльність Ігоря Сікорського. Він брав активну участь у діяльності емігрантських організацій Америки, був одним з ініціаторів створення і деякий час навіть головою відомого Толстовського фонду, що допомагав співвітчизникам за кордоном і відіграв особливу роль у житті десятків тисяч людей, яких позбавила батьківщини Друга світова війна.

…Він помер 26 жовтня 1972 року. Спокійно заснув і не прокинувся. Розповідають, що під час його похорону люди, які прийшли попрощатися з геніальним сучасником, побачили в небі символічний знак. Інверсійні сліди двох літаків, що пролітали перпендикулярними курсами, утворили в небі великий білий хрест, ніби прощаючись із великим творцем авіації.

Повернення додому

…Багато років ім’я містера Гелікоптера, як називали Ігоря Сікорського у світі, на Батьківщині замовчувалося – а як же інакше: «білоемігрант», улюбленець царської сім’ї! В популярній літературі навіть авторство «Іллі Муромця» приписувалося якійсь «групі молодих конструкторів РБВЗ». Інформаційна крига почала скресати наприкінці вісімдесятих років: у масових виданнях з’явилися статті, в яких об’єктивно оцінювалася діяльність Ігоря Сікорського, вийшли друком книжки про нього. У 1998 році в КПІ славетному конструкторові було відкрито меморіальну дошку. Вона прикрасила корпус колишніх дослідних майстерень, в яких пролив багато трудового поту колишній студент інституту. У ньому тепер відкрито Державний політехнічний музей України. Найкращі студенти факультету аерокосмічних систем КПІ щорічно отримують стипендію ім. Ігоря Сікорського. На території університету закінчують споруджувати перший у світі пам’ятник видатному конструкторові. На підніжжі заслужений скульптор України Микола Олійник викарбував слова Ігоря Сікорського, сказані ним уже на схилі життя: «Знімаю капелюха перед альма-матер, яка підготувала мене до підкорення неба». Отже, великий земляк повертається додому, до свого рідного Києва, до своєї альма-матер, щоб надихати вже нові покоління студентів-політехніків на втілення фантастичних мрій.

Syla.news

СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

Світ належить українцям. Борис Патон

Людині, що приїхала до Києва з іншого міста, неважко знайти Інститут електрозварювання: для цього варто просто запитати будь-якого перехожого. Майже кожен перепитає: “До Інституту Патона?” – а потім докладно розповість про те, як і чим до нього доїхати. При цьому, напевно, мало хто з цих людей матиме безпосередній стосунок до зварювання, а може й до техніки взагалі.

Дитинство Бориса Патона пройшло фактично в стінах Київського політехнічного інституту. Адже народився він у сім’ї одного з найвідоміших його викладачів, всесвітньо відомого вченого й інженера професора Євгена Оскаровича Патона, що мешкала на території інституту в будинку професорсько-викладацького складу. Втім, перші місяці життя майбутнього президента Національної академії наук припали на дуже тривожні для нашої країни часи: в Україні палало полум’я громадянської війни. Але й довгоочікуване її закінчення стабільності країні не принесло. Змінювався сам уклад життя. Тож, зрозуміло, що суттєві зміни відбулися і в інституті. Причому стосувалися вони не лише правил прийому студентів, організації навчального процесу та методів управління навчальним закладом. Зміни прийшли і в побут. Для родини Патонів вони обернулися звичайним для тих часів “ущільненням”: до професорської квартири підселили сусіда. Ним виявився викладач КПІ, майбутній академік, видатний український математик Михайло Кравчук, який, щойно повернувшись з невеличкого села Саварка на Богуславщині, куди його занесли буревії війни, з головою поринув в улюблену науку. Так вони і прожили спільно до того часу, коли переїхали до одного з перших київських кооперативів на розі Лютеранської та Банкової вулиць, де отримали вже окремі квартири.

Певна річ, з перших своїх років Борис Патон жив у атмосфері творчості. Творчості специфічної – технічної, яка вимагає від людей, які присвятили себе їй, особливої дисципліни і відданості. Ця атмосфера наперед визначила коло його зацікавлень. Звісно, після закінчення школи особливих сумнівів щодо того, куди йти вчитися далі, у нього не було – тільки до Київського індустріального інституту (так з 1934 по 1944 рік називався Київський політехнічний). Під час навчання остаточно визначилося коло інтересів майбутнього академіка. Пов’язані вони були з дослідженнями, що проводилися в Електрозварювальній лабораторії ВУАН, заснованій та очоленій Євгеном Патоном. У 1934 році на базі цієї лабораторії було створено інститут, відомий тепер як Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона Національної академії наук України. З часом цей інститут став для Бориса Патона другим домом.

Закінчення інституту збіглося в часі з початком війни. Борис Патон за розподілом поїхав до міста Горького – на завод “Красное Сормово”, де працював інженером електротехнічної лабораторії. Але 1942 року його було переведено до Нижнього Тагіла, куди евакуювали Інститут електрозварювання, на який були покладені завдання щодо технологічного забезпечення виробництва бронетехніки, зокрема славнозвісного Т-34 – кращого танку Великої Вітчизняної війни. Борис Патон узяв активну участь у розробці та впровадженні технологічної новації, якій судилося кардинально змінити весь технологічний цикл, – автоматичного зварювання броні під флюсом.

Борисові Патону було доручено розробити електричну схему нових автоматичних зварювальних головок. У ній мало бути реалізоване відкрите в 1942 р. явище саморегулювання дуги. Молодий інженер упорався з цим завданням блискуче. Запропонована ним зручна і надійна конструкція не лише забезпечила можливість виробляти такі головки в умовах звичайних механічних майстерень, але й не потребувала спеціальної підготовки кадрів для її експлуатації. Але головним було те, що ці пристрої відіграли величезну роль у збільшенні обсягів випуску танків. Були створені автомати для зварювання, завдяки яким виробництво танків поставили на конвеєр. Показово, що в жодній країні, окрім Радянського Союзу, автоматичне зварювання під флюсом у танковій промисловості не застосовувалося. Лише в останні воєнні роки цей спосіб при виготовленні бронекорпусів танків і самохідних артилерійських установок почали освоювати в США. А Борис Патон у 1943 році за цю розробку отримав свій перший орден – “Знак пошани”.

Після повернення у 1945 р. до Києва Борис Патон захистив у Київському політехнічному інституті дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук на тему “Аналіз роботи зварювальних головок та способів їх живлення при зварюванні під флюсом”. Починалося відродження нашого міста й усієї країни, тож усі наукові дослідження відразу знаходили застосування в практиці. Борис Євгенович очолив один з відділів Інституту і продовжував активно працювати тепер уже над мирним застосуванням зварювальних процесів. Розпочаті тоді дослідження стосувалися напівавтоматичного й автоматичного зварювання під флюсом, розробки теоретичних основ створення автоматів і напівавтоматів для дугового зварювання і зварювальних джерел живлення; умов тривалого горіння дуги та її регулювання; проблеми керування зварювальними процесами тощо. В 1950 році він стає заступником директора Інституту електрозварювання, у 1952 р. успішно захищає докторську дисертацію на тему “Дослідження умов стійкості горіння зварювальної дуги та її регулювання”. В 1953 році, після смерті Євгена Патона, йому довірили очолити Інститут, заснований його батьком.

На початку 50-х років у країні набирає темпів науково-технічна революція, та головне, з боку влади підсилюється увага до проблем розвитку науки і технологій. У нових умовах дослідницькі організації та колективи, які вже мали конкретні напрацювання щодо впровадження своїх робіт у реальну економіку, швидко знайшли можливості для розвитку.

В Україні лідерські позиції в цьому плані займав Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона. Деякі його розробки буквально змінили ставлення виробничників до можливостей зварювання. Запропоновані інститутом технологічні новації надзвичайно високо цінувалися в промисловості. Понад те, у другій половині 50-х років ІЕЗ взагалі почав продукувати все нові й нові прогресивні розробки, що буквально “з коліс” впроваджувалися у виробництво. Під керівництвом Бориса Патона і за його безпосередньою участю було розгорнуто широкі фундаментальні дослідження, що стали основою для створення та застосування багатьох способів зварювання: напівавтоматичного, в середовищі захисних газів, електрошлакового, мікроплазмового та ін. У найстисліші терміни було розроблено нові способи зварювання, вивчено технологічні режими, створено численні прототипи нової генерації промислової зварювальної техніки. Вагомим результатом вивчення явищ і процесів, що виникають при проходженні електричного струму через різноманітні середовища і в різних умовах, стало формування нової перспективної галузі якісної металургії – спеціальної електрометалургії, що об’єднала такі способи отримання рафінованих металів, як електрошлаковий, електронно-променевий, плазмово-дуговий переплави. Завдяки цьому стало можливим отримувати особливо чисті спеціальні сплави й сталі. Відкрилися перспективи для створення новітніх конструкційних і функціональних матеріалів, особлива потреба в яких виникла наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття. Інститут швидко виріс у потужний науково-технічний комплекс, до структури якого увійшли власне науково-дослідний інститут, конструкторсько-технологічні й експериментальні підрозділи, дослідні заводи, а пізніше, уже в останні десятиліття – інноваційні організації, науково-інженерний та навчально-атестаційний центри. До того ж, на нього було покладено обов’язки головної в СРСР науково-дослідної установи зі зварювання та спеціальної металургії.

У 1962 році 43-річний академік Патон був обраний на посаду президента Академії наук УРСР. В її історії розпочався новий період, який згодом вивів українську науку на передній край науки світової. Понад те, з часом Академія стала своєрідною візитною карткою України. Широка співпраця академічних установ з підприємствами народного господарства та військово-оборонного комплексу, на який тоді взяла курс Академія, прискорювала розвиток економіки, що, у свою чергу, сприяло розвиткові науки. Українські вчені сміливо бралися за суто наукове, комплексне вирішення проблем, які гальмували розвиток цілих галузей, і в результаті їхніх досліджень фахівці-практики отримували не просто рекомендації практичного характеру, а принципово нові ідеї, винаходи та готові технології. В ці роки поглибилися зв’язки академічних інститутів з вищими навчальними закладами, в першу чергу, з Київським політехнічним інститутом, Київським державним університетом ім. Т.Г.Шевченка та іншими.

Одним із лідерів у цьому знов-таки залишався Інститут електрозварювання, де за безпосередньою участю його директора на основі фундаментальних досліджень були розроблені технології індустріальних способів зварювання магістральних трубопроводів, великогабаритних резервуарів для зберігання нафти і нафтопродуктів, кожухів доменних печей, висотних баштових конструкцій, морських суден, енергетичного обладнання та інших. Академік Б.Є.Патон спільно з академіком С.П.Корольовим висунули сміливу ідею щодо застосування зварювальних процесів у космосі, яку було успішно реалізовано в інститутських розробках. Створена в Інституті апаратура дозволила космонавтам В.Кубасову і Г.Шоніну вперше у світі здійснити експеримент із зварювання в умовах орбітального польоту. Цим самим було покладено початок космічним технологіям. Трохи згодом академік Б.Є.Патон очолив піонерські дослідження щодо використання електронного променя, дугової плазми та лазера для зварювання металів та спецелектрометалургії.

Роль Академії наук та її президента у житті держави і суспільства, у прогресі науки й освіти, у зміцненні обороноздатності і розвитку народного господарства республіки неможливо було переоцінити, і це дуже добре розуміли її керівники. Яскравим свідченням цього є випадок, який до сьогодні з усмішкою переказують в академічних колах. Якось у Бориса Євгеновича, який умів спокійно вирішувати питання з представниками владних структур, виник серйозний конфлікт з одним із секретарів Центрального Комітету Комуністичної партії України. Перший секретар ЦК, фактично перша тодішня особа в республіці, довідавшись про це, промовив: “Іншого секретаря ЦК я знайти зможу. А от де я знайду іншого Патона?..”. На тому питання й було закрито.

До речі, вже за наших часів дехто звинувачував Б.Патона саме в умінні домовитися з владою, переконати її в доцільності прийняття того рішення, яке йому (а найголовніше, Академії) було потрібне. Але більшість його колег вважали і вважають, що у такій тактиці завжди був добре продуманий розрахунок, дуже далекий від скороминущих політичних чи, тим більше, особистісних мотивів. І що саме завдяки вмінню Бориса Євгеновича знаходити розумні компроміси, в подальшому вдалося зберегти Національну академію наук за найскрутніших для держави і суспільства періодів. До того ж, якщо справа торкалася питань принципових, Б.Патон на поступки не йшов. Згадаймо лише, що влітку 1981 року він надіслав до владних структур держави науково-аналітичну записку “Про заходи стосовно подальшого посилення роботи щодо оцінки та прогнозування генетичних наслідків забруднення оточуючого людину середовища в Українській РСР”, а в листопаді того ж року на засіданні Уряду України виступив з доповіддю про можливі негативні екологічні та соціально-економічні наслідки будівництва та експлуатації на території України атомних електростанцій і, перш за все, Чорнобильської АЕС. Такі погляди абсолютно заперечували офіційну точку зору на атомну енергетику та її перспективи і могли коштувати тим, хто їх відкрито дотримувався, великих неприємностей. Але Б.Патон не став тоді мовчати, хоча слухати його й не бажали. За кілька років, на жаль, його правота знайшла трагічне підтвердження…

Останні десятиліття стали для української науки випробуванням на міцність. Вона його витримала. Багато в чому – завдяки організаційним інноваціям, які були запропоновані та апробовані Б.Патоном і очолюваним ним колективом. Раніше за інших він зрозумів, що в сучасних умовах наука спроможна вижити та ефективно працювати лише якщо навчиться швидко продавати свої напрацювання тим, кому вони потрібні. І запропонував створювати при академічних інститутах підрозділи, які спроможні були б забезпечувати просування результатів їхніх досліджень від фундаментальної ідеї до технічної розробки, і далі – до дослідного зразка, і аж до пропонування промисловості. Однією з перших у крані наукових установ, яка почала працювати за такою схемою, як і належить, став очолюваний Борисом Євгеновичем Науково-технічний комплекс “Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона” НАН України.

Перехід до інноваційної схеми розвитку економіки сприяв активізації наукової діяльності та комерційній реалізації її результатів. З ініціативи академіка Б.Є.Патона створюються такі нові інноваційні структури, як науково-інженерні центри та технопарки.

І в останнє десятиліття академік Б.Є.Патон не полишає активних творчих пошуків. Так, зокрема, він запропонував і очолив масштабні дослідження щодо використання зварювальних технологій в лікувально-хірургічній практиці. Під його керівництвом співробітники Інституту і вчені-медики спільно винайшли новий спосіб з’єднання м’яких тканин людини і тварин шляхом зварювання. Нині ця технологія набуває все більшого поширення у хірургічній практиці, й сьогодні рахунок успішних операцій, проведених з використанням зварювання, йде вже на тисячі.

Президент Національної академії наук України академік Б.Є.Патон постійно піклується про науково-інженерну молодь, працює над залученням талановитих юнаків і дівчат до науки, не забуває про їх фінансову підтримку і поліпшення умов життя. Для цього в НАН України надається максимальне сприяння цільовим науковим молодіжним проектам, реконструюються і споруджуються гуртожитки для аспірантів.

Слід відзначити, що витримувати велике навантаження наукової, науково-організаційної та громадської роботи Борису Євгеновичу дозволяє гарна фізична форма. В різні роки свого життя він серйозно захоплювався бадмінтоном, тенісом, водними лижами і плаванням, та й нині регулярно відвідує басейн, де двічі на тиждень пропливає доволі значну дистанцію.

Борис Євгенович Патон є автором і співавтором понад 720 винаходів (500 іноземних патентів), більш як 1200 різноманітних публікацій, 20 наукових монографій… Він академік АН УРСР (нині – НАН України), АН СРСР (тепер – РАН), Академії Європи, Міжнародної академії наук, освіти, індустрії та мистецтва США, Національної академії прикладних наук Росії, Російської академії космонавтики ім. К.Е.Ціолковського, Петровської академії наук та мистецтв… Іноземний член Національних академій наук Болгарії, Боснії та Герцеговини, Білорусі, Казахстану, Грузії, Таджикистану, Азербайджану, Шведської Королівської академії інженерних наук… Двічі Герой Соціалістичної Праці, Герой України (до речі, перший в історії присудження цього звання)… Лауреат багатьох премій… Згадаймо й те, що академік Б.Є.Патон є почесним доктором НТУУ “КПІ”.

Утім, повний перелік заслуг, звань і нагород Бориса Євгеновича Патона можна продовжити не на одну сторінку. Але, можливо, найголовнішою з них є народне визнання. За результатами соціологічного дослідження, проведеного у грудні 2007 року Консорціумом “Менеджмент консалтинг груп”, на думку наших співвітчизників, Борис Євгенович є найвідомішим українським ученим. Фактично – символом української науки.

Syla.news з посиланням на “КПІ

 

СВІТ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНЦЯМ

Світ належить українцям. Яна Клочкова

Народилася Яна в Сімферополі. Почала займатися плаванням вже 7 років.

Народилася Яна в Сімферополі. Почала займатися плаванням вже з семи років. Переїхавши до Харкова, поступила в училище фізичної культури і спорту, яке закінчила в 2001 році.

Біографія Яни Клочкової рясніє рекордами. Серед них – 50 рекордів України з комплексного плавання вільним стилем, естафетного плавання, плавання на спині, батерфляєм на дистанціях від 100 до 1500 метрів. Також Яна встановила світовий рекорд на 400 м (на олімпійських іграх в Сіднеї) та рекорд Європи (на 200 м) з комплексного плавання.

Окремо варто відзначити велику кількість нагород. Спортсменка завоювала п’ять медалей на олімпійських іграх, з них чотири золотих і одна срібна. На початку спортивної кар’єри Клочкова була срібним призером і дворазовою переможницею Юніорського чемпіонатів Європи.

Також нею були неодноразово здобуті титули чемпіонки Європи (Лісабон 1999 рік, Гельсінкі 2000 рік, Валенсія 2000 рік), срібного та бронзового призера Чемпіонату Європи (1997 рік). Клочкова є дворазовою чемпіонкою світу, срібним призером Чемпіонату світу (Фукуоци, 2001 рік).

Крім того, Яна нагороджена українськими національними орденами: орденом княгині Ольги, “За заслуги”, “Герой України” та іншими. Всі нагороди та відзнаки спортсменки важко перерахувати.

Яна Клочкова є членом Федерації плавання України.

Коротко про спортсменку

Сім’я Яни:
Син Олександр Клочков (2010 р.н.)
Батько Олександр Клочков
Мати Олена Валентинівна Клочкова
Сестра Анна Олександрівна Клочкова (нар. 1984)

Улюблений:
Колір – Рожевий
Запах Бузку і дощу
Продукт – Морозиво
Хобі: Книги. Любить романи і класику.
Риси характеру: Цілеспрямованість, наполегливість.

Гроші в житті спортсменки – засіб для поліпшення життя.

Життя після спорту:

Після закінчення спортивної кар’єри Яна планує опанувати якусь професію і піклуватися про сім’ю, не забуваючи при цьому про розвиток водних видів спорту в Україні та допомоги дітям.

Syla.news