Світ належить українцям: Володимир Горовиць

Світ належить українцям: Володимир Горовиць

«Король королів піаніно» та володар 25 премій «Греммі».

Уже за декілька днів увесь світ вшановуватиме пам’ять геніального піаніста XX століття – Володимира Горовиця. Цьогоріч йому виповнилося б аж 114 років.
Хоча майже ціле своє життя митець провів гастролюючи в Америці, його коріння тут, в Україні.

Як свідчить нещодавно знайдений запис № 725 у метричній книзі міського архіву, Горовиць Володимир Самiйлович народився у Києві 1 жовтня 1903 року. Окрім нього в сім’ї було ще троє дітей – Яків, Григорій та Регіна. Хлопчик зростав у заможній українській родині – дідусь Йоахим належав до 1-ї гільдії київських купців та був відомим меценатом. Батько майбутнього митця, Самуїл, інженер за фахом, мав власну фірму з продажу електрообладнання. Мати, Софія, здобула професійну музичну освіту та чудово грала на піаніно, змалку прищеплювала сину любов до мистецтва. Тож не дивно, що хлопчик вперше сів за інструмент у віці 5 років, а до 10 років міг з легкістю виконати усі твори Вагнера. Якось під час відвідин родичів з Харкова, його фортепіанну гру високо оцінив Скрябін, прогнозуючи юнаку блискуче майбутнє.

Те, що Володимир вступив у Київське музичне училище, а потім і в консерваторію, відповідало сімейній традиції – 12 чоловік з роду Горовиць також отримали хороші навики в цій галузі мистецтва. Саме там, під наглядом Пухальського, Блуменфельда та Тарновського він впродовж 7 років черпав безцінні знання. Як згадував геній, спочатку він мріяв стати композитором, однак через потребу допомагати родині, майно якої було втрачено під час Революції 1917 року, вирішив обрати фах піаніста. Юнак не визнавав жодних канонів та правил, плекав власну манеру та техніку гри. Завдяки цьому він залишався неповторним та цікавим.

Величезний успіх митця бере свій початок з виступу на випускному вечорі. Слухачі були в захваті – оплески довго не змовкали. Про хлопця написали навіть в пресі. 1922-1925 роки були насичені гастролями по цілому СРСР. Близько 500 концертів принесли йому славу першого віртуоза країни. Під час одного з виступів у Петрограді Володимира помітив австрійський піаніст Шнабель, котрий рекомендував йому розпочати турне Європою. Ця зустріч докорінно змінила життя хлопця. Він не погоджувався з ідеологією радянської влади, тому прийняв рішення емігрувати, залишивши на Україні близьких йому людей. У серці він плекав надію забрати їх зі собою, щойно десь добре влаштується, проте все пішло не за планом. Більше того, йому так і не судилось ступити знову на рідну землю до кінця життя.

Першою країною, в яку він вирушив, стала Німеччина. І спочатку було зовсім несолодко. Виступи у Берліні провалились, оскільки Горовиць надавав перевагу розкутій грі, що не була до вподоби тамтешній публіці. В пригоді стала та невелика сума грошей, яку йому вдалось перевезти через кордон непоміченою в шкарпетці. А потім доля йому посміхнулась – юнака попросили в Гамбурзі зіграти в симфонічному оркестрі перший концерт Чайковського замість піаніста, що занедужав, а опісля він вже виступав по всьому світу. На концерті в Парижі він зіграв настільки чудово, що довелось викликати жандармів для заспокоєння аудиторії – люди в захваті ламали спинки крісел в залі.

З 1928 року Америка стає його другим домом. Газети титулують Володимира як імператора музики та легенду піаніно. Щотижня він дає не менше 3 концертів. Згодом він знайомиться з італійським диригентом Артуром Тосканіні. Одного разу йому вдалось заробити цілий мільйон за концерт! Усі виручені кошти були перераховані на потреби Червоного Хреста, що свідчить про доброту та щедрість піаніста.

Фото: meest-online.com

Несподівано для самого себе Горовиць закохується в дочку Тосканіні, Ванду, та вирішує з нею побратись. Новоспечена сім’я переїжджає на 4 роки у Швейцарію. У 1934 році у них народжується чарівна донечка, яку називають Сонею в честь матері Володимира. Проте доля її склалась трагічно – вона закінчує своє життя самогубством у 1975 році. Подружжя Горовиць було не дуже щасливим в сімейному житті. Володимир, як митець, швидко захоплювався і зовсім не давав себе приборкати чи змінити, вплинути на будь-які рішення, що стосувались його творчості чи роботи. А от в побуті частенько показував свою безпорадність, не міг обійтись без допомоги дружини-аристократки.

Після 1938 року митець повертається в США, де невтомно працює аж до 1953 року. Опісля настає період затишшя тривалістю 12 років, викликаний фізичною втомою, депресією, страхом перед публікою, моральним виснаженням. То були темні часи – мати померла через невдалу операцію на апендицит, брат Яків гине на фронті, брата Григорія звинувачують у контрреволюційній ситуації та двічі відсилають у в’язницю, де він і помирає. Батька називають «ворогом народу» і також кидають в тюрму, де закатовують до смерті. А сестра так і не може переїхати до нього – незважаючи на всю популярність, він безсилий проти радянської влади. Володимир важко переживає втрату близьких людей та неспроможність їм допомогти. Водночас за цей час він збирається зі своїми силами, працює над новим репертуаром, продає улюблені картини імпресіоністів, аби утримати сім’ю. Особливо болісно він розлучається з «Акробаткою» Пікассо, яку ототожнює зі собою.

Після довгої мовчанки піаніст з’являється на сцені Метрополітен-опери, спричиняючи справжній аншлаг – люди стоять в черзі вночі, аби придбати квиток на концерт, а його дружина роздає їм булочки та гарячий чай. То був дійсно фурор! Володимир Горовиць перевершив усі очікування, чим знову відвоював любов публіки. Його другий насичений творчий період почнеться з 1965 року і триватиме практично до останнього подиху.

У 1986 році митець приїздить з концертом в Москву та Ленінград. Столицю України він так і не зміг навідати, оскільки це був пост чорнобильський час, а здоров’я почало його підводити – вік взяв своє. Проте, як свідчать рядки книги «Вечори з Горовицем» Девіда Дюбаля, цей геніальний чоловік часто згадував Київ, шкодував, що йому так і не вдалось туди потрапити ще раз після еміграції. Якось під час гри з англійським оркестром він розлютився через їхній повільний темп і вигукнув : « Я українець і покажу англійцям, що таке темп!»

У 1987 році відбувся останній його концерт в місті Гамбург. Володимир Горовиць став настільки шанованою людиною, що йому вручають Медаль Свободи – найвищу американську нагороду. А 5 листопада 1989 року він йде з життя у віці 86-ти років. Поховали останки видатного піаніста у Венеції, поруч з родиною Тоскані. Посмертно його удостоїли також Національної медалі США в галузі мистецтва. А з 1995 року в Україні організовують Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, в якому беруть участь молоді віртуози з різних країн світу.

У репертуарі українця можна було знайти твори Ф.Ліста, Р.Шумана, Ф. Шопена, П. Чайковського, С. Рахманінова та О. Скрябіна. За час свого життя Володимир побував в Америці, Європі і навіть частині Азії. Він здобув собі прихильників серед найшановніших політичних осіб та творчих особистостей, проте значна кількість людей вважала його дивним та незрозумілим. Цікавими є такі спогади про митця, взяті з книги «Вечори з Горовицем»:
«Багато з тих, хто спілкувався з Володимиром Горовицем, не могли зрозуміти, коли він жартує, а коли говорить серйозно. Наприклад, про Ліста і Шопена він розповідав немов про близьких друзів, своїх сучасників. Або міг заявити: “Ніколи не довіряйте людям, які не люблять музику Чайковського.”
Маестро був завжди найсуворішим суддею до себе і, якщо з якої-небудь причини йому не подобався власний виступ, то ніякі захоплені відгуки не могли переконати його.

Дуже відповідально ставився до репертуару. Наприклад, перш ніж записати один iз концертів Моцарта, він переграв всі. Любив сонати Скарлатті і прелюдії Скрябіна. Не визнавав авторитетів. Наприклад, йому подобався президент Картер тому, що той любив класичну музику, а принца Чарльза вважав нудним за снобізм. Для багатьох Горовиць здавався складною і часом невихованою людиною. Я був свідком, як одного разу на вулиці його впізнали захоплені прихильниці. А він раптом їм почав строїти гримаси. Після вдалого виступу міг крикнути: «Гут, вері гут!» і показати язик музикантам. Йому було важко порозумітися з людьми через мовні проблеми. Він сміявся: «Я однаково погано розмовляю п’ятьма мовами». Вдома з дружиною він розмовляв французькою, зі мною спілкувався англійською, але висловити свої думки добре міг тільки російською.»

Він казав: «Я ніколи не граю однаково». І справді, Володимир міг впродовж кількох хвилин награвати одну і ту ж мелодію по-різному. Він глибоко відчував музику, тонкощі ритму і вмів завжди вдало підбирати власні інтерпретації, часом зовсім несподівані. Саме тому світ охрестив його «королем королів піаніно» та подарував йому за останні 27 років життя аж 24 нагороди «Греммі», а нам привід пишатись неймовірно талановитим земляком.

Фото: razom.media

Анна Герич для Syla.news

Схожі новини